Люди нашого війська

«Щоби не втратити розум від фронтових жахіть, я записував у щоденник вигадані в окопах казкові історії»

Як війна виявила в немолодого архітектора Божий дар дитячого письменника

Найвідоміша з казок — «Великі собаки бояться маленьких дівчаток». Це ніжна розповідь про напрочуд хоробру дівчинку, яка познайомилася з величезним кудлатим собакою-страховиськом, якого всі боялися. Втім завдяки добрій вдачі дівчинка перетворила загрозливу тварину на лагідного друга. Позаторік книжка увійшла в десяток найкращих за версією ВВС.

Деякі оповідання Лоскота увійшли в шкільну програму з позакласного читання, а «Сім казок Закрученого хвостика», «Про риб із дивацтвами та інших чудиків» — видані шрифтом Брайля для дітей із вадами зору

Літо 2014 року, Луганщина. Сьогодні смерть не просто розгулювала поруч, як щодень. Зараз кістлява особисто полювала чи не за кожним із бійців батальйону. Бо раніше артилерійські обстріли зі сторони росіян і бойовиків тривали лише кілька годин на добу, а нині зі світанку і до суцільної темряви реактивні снаряди з «Градів» та артилерії великих калібрів і мінометів безупинно нищили наші позиції.

Підрозділ оборонявся в повному оточенні, вгризшись у землю на якомусь перехресті неподалік Червонопартизанська. Два тижні окупанти не могли його звідти вибити. Зрештою в їхніх ватажків урвався терпець, і хтось із них вирішив знищити українців обстрілами квадратно-гніздовим способом: це коли артилерія зосередженим вогнем ділянка за ділянкою вбиває на заданих квадратах місцевості все, що не встигло заглибитися в землю. А боєзапасу для цього в росіян достатньо.

Своїх боєприпасів, води і провіанту в батальйоні майже не залишилося. Бійці вже налаштувалися прощатися із життям, звісно, прихопивши на той світ і ворогів. Але кожному хотілося передати рідним і коханим свої останні «люблю» та «прощавай», тож вони набрали в телефонах особисті повідомлення близьким, домовившись, що за мертвих їх відправлять ще живі.

Сергій також набрав у мобілці ніжну есемеску дружині й дочці. Поряд був побратим Вовчик, із яким вони ховалися від розривів у викопаній на двох щілині. Якщо з одним станеться лихо, другий відправить повідомлення. Тому Лоскутов почувався майже спокійно, хоча мозок Сергія якось дивно реагував на вбивчу небезпеку. Чоловік чув вибухи, крики поранених, команди по рації, але якось відсторонено, бо в його уяві в цей час вибудовувалися чудернацькі літературні сюжети.

Згодом він у перервах між боями записував їх у щоденник та викладав в Інтернет під узагальненою назвою «філософські казки для дорослих».

Із Сергієм ми знайомі по шахті «Бутовка» біля Авдіївки, куди він вже після демобілізації привозив побратимам допомогу. Тому розмова наша плине просто й легко, на братерській хвилі.

— Узагалі на війні було багато речей, — ділиться Сергій, — про які геть не хочеться згадувати. — Наприклад, хлопці мого підрозділу були очевидцями знищення росіянами малайзійського «Боїнга». Із неба сипались уламки літака, тіла людей і якісь речі…

За кілька днів по тому загинув мій названий син. Це дуже важка для мене історія. Якось підбігає до мене боєць із позивним «Пігулка». Сміється, тягне кудись за рукави: «Володимировичу, я твого сина знайшов!» А в мене тільки доросла донька Настя. Втім мені стало цікаво, пішов. А виявилося, що хлопець із сусіднього підрозділу дійсно на мене схожий, як близький родич. Ми з юнаком потоваришували.

Під час нашого рейду вздовж російського кордону зі взводу «синочка» вижило тільки семеро. Якось він мені з-під Амвросіївки дзвонить: «Батю, — каже щасливо, — я живий, ми пробилися до наших…» А за годину його не стало. Його разом із групою наших спецпризначенців накрила ворожа арта…

Після цього я дав собі слово не мати ні з ким із побратимів надто тісних стосунків. Винятком був і залишився тільки мій напарник Володимир. Ми з ним були в підрозділі найстаршими та найдосвідченішими. До речі, коли я запитав командира батареї, з якого дива він нас поставив у пару й завжди відправляє в самісіньке пекло, той віджартувався: «Ви — яке їхало, таке й здибало. Ще й старі, своє пожили, а молодих треба берегти…» Командир у чомусь мав рацію — на моїх очах рожевощокі молодики під обстрілами втрачали розум. А наша доросла психіка все ж була витривалішою.

— Сергію, ти за освітою дизайнер та архітектор. Чи до війни відчував хоч якийсь потяг до письменництва?

— І уявити не міг, що таке зумію! Та й у роботі за фахом я був завжди успішним, тому про самореалізацію в іншій царині просто не думав. Мав власне архітектурне бюро, де з компаньйонами заробляв непогані гроші. Не відмовився від фаху навіть після того, як фірма збанкрутіла через кризу.

— За рейтингом BBC, 2016 року книжка «Великі собаки бояться маленьких дівчаток» увійшла до десятки найкращих. Окрім України, вона видана ще у п’яти країнах. Вийшли друком шість твоїх книжок, готуються ще три твори. Можна сказати, твій талант просто чекав свого часу?

— У мене дві важкі контузії, після другої стався інсульт. Лікарі за моїми діагнозами відвели мені не більше року життя. Тому я швиденько кинув палити і геть не вживаю алкоголь, обмежую себе в каві та зайнявся бігом. Проте не писати вже не можу. Уявляєш, як мене потрібно було «стукнути», щоб відкрилася додаткова «чакра» казкаря? — сміється Лоскот. — Я й уночі зіскакую з ліжка та до ранку встигаю накидати якесь оповідання. Іноді при цьому мене не полишає враження, начебто моєю ще неслухняною правою рукою водить хтось інший, вищий…

Строкову службу Лоскутов проходив за радянських часів у колишній 98-й Болградській десантній дивізії. Був стрільцем-оператором ПЗРК. На війні у 72-й бригаді відразу потрапив у зенітну батарею, тож перенавчатися на іншу спеціальність йому не довелося.

— До речі, перший пуск на фронті я зробив за наказом комбата Драпатого по безпілотнику, за допомогою якого росіяни ювелірно корегували свій вогонь, — згадує Сергій. — Ми обидва добре розуміли, що ту «пташку» не зіб’ємо: невеличкий апарат випромінює замало тепла, тож голівка самонаведення ракети його просто не захопить.

Утім уздовж кордону тоді регулярно баражували п’ять російських бойових вертольотів, заходячи на нашу територію. Збивати ми їх права не мали, однак вони становили реальну загрозу, й нахаб належало приструнити.

Ударили по безпілотнику, знаючи, що шлейф від роботи стартового двигуна ракети видасть наше точне місцезнаходження. Просто дивом ушилися з місця пуску, куди відразу почала гатити російська арта. Однак ворожих гвинтокрилів у тому районі більше видно не було.

— Знаю, що зараз письменництво й казки — не головний твій проект для дітей та юнацтва.

— Уже публікуючись, я прагнув чогось більшого. Не знаю, як кого, але мене, як дуже дорослого хлопчика, мучить комплекс вини перед нашою молоддю. До певної пори я існував на пенсію по інвалідності, невеличкі гонорари від книжок та з нечастих продажів своїх картин. Але живу в селі, де кожен усе знає про кожного. Бачу, як молодь тікає до великих міст та за кордон, бо не бачить удома для себе майбутнього: рівень освіти тут часом не високий, роботи немає, дозвілля примітивне.

Прийшов якось до сільського голови Тараса Дідича із пропозицією заснувати в нашій Дмитрівській сільраді дитячу безкоштовну школу комп’ютерної графіки у форматі 3DS Max. А це дуже серйозна спеціальність для дизайнерів і архітекторів, аніматорів та кінематографістів.

Мій близький друг Павло Нетьосов із волонтерської групи «Вантаж 200», з яким ми забирали тіла наших загиблих під Іловайськом, познайомив мене із видатними фахівцями в цій царині. Основами фаху я володію й викладаю їх дітям сам. Однак школа має серйозну професійну підтримку відразу восьми провідних спеціалістів країни. Вони дозволили використовувати при підготовці моїх учнів свої архівні записи майстер-класів, а нещодавно провели такий наживо.

Тарас Дідич виділив для нас приміщення, дав списані старенькі комп’ютери, за моїм дизайном та коштом громади було зроблено ремонт. Пізніше я подзвонив знайомому київському благочинцю Андрію Перетяжку. Пояснив ситуацію, і ми блискавично отримали кошти на модернізацію техніки та придбання необхідного обладнання.

Мій курс для дітей віком до 14 років розрахований на два роки. Для порівняння — одне заняття за технологіями 3DS Max за особу в Києві коштує 350 гривень. Наша ж дітлашня навчається безкоштовно. Мінімальна зарплата молодого фахівця перевищуватиме 25 тисяч гривень, така специфіка цього ринку. Ще й можна працювати дистанційно.

В американців є улюблений вислів: «Бог створив людей сильними і слабкими. Але полковник Кольт, придумавши свій револьвер, урівняв їхні шанси». Ми ж хочемо хоча б у масштабах Дмитрівської громади урівняти стартові життєві можливості дітей незаможних селян та дітей із заможних київських родин.

Віктор ШЕВЧЕНКО, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close