Люди нашого війська

«Іду захищати свою країну, щоб мій онук зростав під мирним небом…»

Ім’я Валерія Боняківського знайоме багатьом полтавцям. Видатний художник, успішний підприємець, відомий громадський діяч. З початком російської агресії на Сході у складі перших добровольчих формувань він став на захист України і віддав своє життя за її свободу та незалежність

Валерій був закоханий у життя. А його таланту та працездатності могли б позаздрити найвідоміші майстри пензля. За свої 44 роки він написав близько тисячі полотен, які й сьогодні є окрасою десятків державних установ міста, приватних колекцій та експозицій художніх салонів не тільки України, а й більш як 34 країн світу. Він вважав себе щасливою людиною. Чи не єдине, про що Валерій жалкував найбільше — його останню роботу не дала завершити війна.

Без жодних вагань і сумнівів старший лейтенант запасу Валерій Боняківський у квітні 2014 року прийшов до військкомату. Мати воїна Марія Карпівна згадує його останні слова перед відбуттям на передову: «Не можу сидіти вдома, коли мою землю поганить путінська нечисть. Як у художника в мене вже є учні та послідовники. Тепер вчитиму молоде покоління воювати й виживати. Я йду захищати свою країну, щоб мій онук зростав під мирним небом…»

Воював Валерій, як і жив — на повну. Очоливши розвідувальний підрозділ, який увійшов до складу батальйону «Дніпро-1», а згодом 93-ї бригади, він виконував бойові завдання у районі донецького летовища. Там він був від самого початку бойових дій і до останніх хвилин свого життя. Під позивним «Кабул» він усі свої навички та вміння, набуті свого часу у військовому училищі, застосував для підготовки підлеглих. Військову науку передавав здебільшого в умовах інтенсивних ворожих обстрілів, безперервних атак на наші позиції та постійної зміни бойової обстановки. За спогадами його бойових товаришів, найпоказовішим результатом командирської науки стало те, що у підрозділі «Кабула» не було навіть поранених.

Рейди у ворожий тил, зачистки звільнених територій, доставки в оточений ДАП боєприпасів, продуктів і теплих речей — події тих місяців минали з блискавичною швидкістю, вплітаючись у страшний візерунок війни. Але й у пекельному вогні Валерій не втратив потягу до мистецтва: у рідкісні хвилини затишшя писав портрети бойових побратимів, пейзажі Донеччини й такі улюблені ним квіти, якими буяла природа краю.

Його бойовий товариш Андрій пригадує:

— Валерій за короткий час став справжнім героєм фронтових оповідань. Навіть ходили легенди про те, що «Кабула» не бере жодна куля, він наче заговорений. А сталося це після того, як під прицільним вогнем ворожого снайпера він подолав більше ніж сто метрів по відкритій місцевості, щоб перекрити вентиль газопроводу, пошкодженого російськими посіпаками, чим урятував місцеве населення від екологічного лиха. Іншим разом він сам-один знешкодив ворожий блокпост, обеззброївши та узявши в полон кількох «визволителів». А до цього буквально перед носом противника захопив легковик зі зброєю та військовим спорядженням і переправив його на наш бік…

— Але при цьому, — продовжує його побратим Руслан, — він не переставав повторювати підлеглим: «На війні самої відваги мало. Головне — вижити й перемогти і за будь-яких обставин залишатися людиною». «Кабул» беріг не тільки своїх підлеглих. А от сам себе, на жаль, зберегти він так і не зміг. Ворожа міна, випущена під час чергового «перемир’я» 14 жовтня 2014 року обірвала життя «Кабула»…

Того похмурого осіннього понеділка 2014 року Полтава прощалася зі своїм героєм-земляком. Величезна площа біля Свято-Успенського собору ледь умістила багатотисячний натовп людей, що на колінах проводив Валерія Боняківського в останню путь. Це була шана його військовим чеснотам і таланту митця, який творив полотна, сповнені світла й гармонії. Валерій знайшов вічний спочинок у рідній землі, проте він знову і знову повертається до нас у своїх картинах, спогадах близьких і друзів, кадрах кінохроніки та зі сторінок документальних творів і світлин.

Його полотна є часткою експозиції художнього салону Полтави. Двічі на рік обласна спілка художників Полтавщини проводить виставки картин Валерія в обласній галереї мистецтв. У школі, де «Кабул» навчався, йому присвячена одна з головних експозицій музею «Герої АТО». На екрани області вийшов документальний фільм «Герої Небесної Сотні» про бойовий шлях Валерія. Наприкінці минулого року вийшла книга «Кабул». Шлях мужності», до якої увійшли його вірші, оповідання та спогади рідних, друзів, бойових побратимів про життєвий шлях і воєнні будні героя.

Валерій пішов у вічність. Проте він вирвав з лап смерті десятки своїх побратимів, що завдяки школі мужності Валерія залишилися живі, тож рахунок все-таки на його користь. І орден «За мужність» третього ступеня, який він отримав посмертно, не поставив крапку на його бойовій біографії. Одна з доньок героя вирішила продовжити справу батька і за його прикладом стала до лав захисників України…

Володимир ЛАЗАРЄВ, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close