Збройні сили України

«Ведмедики» у зимовому лісі

Як живуть танкісти в районі відведення

Звичайний ліс у прифронтовій смузі. Сніг. Вітер. Дорога то злітає на пагорб, то пірнає в низину. По боках розкинулися поля, прорізані лісосмугами і перелісками. Подекуди видно покинуті й розбиті ферми, невеличкі селища, на горизонті — засніжені терикони.

На одному з перехресть ми звертаємо на майже покинуту дорогу, заметену снігом. Буквально за хвилину їзди — шлагбаум. Біля нього немов з-під землі виростає боєць у маскхалаті, шоломі з білим кавером та автоматом.

Придивившись і впізнавши машину, піднімає поперечину. Приїхали. Комбат підполковник Сергій Корсун, посміхаючись, показує рукою:

— Ось тут ми і стоїмо.

Оглядаюся. Кучугури, голі дерева, гілки, сухе листя. Тиша. Звідкись ледь відчутно тягне пічним димом, хоч його не видно. Сутеніє.

— І де ж ваші «ведмедики»?

Сергій, так само посміхаючись, каже:

— Пройдіть уперед 20 метрів.

І тільки наблизившись упритул, я бачу крізь маскувальну сітку і накидані гілки грізну бойову машину.

Танк стоїть у капонірі, вчепившись гусеницями в мерзлий ґрунт, примруживши триплекси, холод його броні віддає міццю.

Це один із «ведмедиків» танкового батальйону 14-ї бригади. Його екіпаж уже тричі ставав кращим у Збройних Силах України і неодноразово їздив на змагання до Німеччини.

Біля танка був його механік-водій — молодший сержант Олександр. В армії він з літа 2013 року, служив водієм-електриком у батальйоні зв’язку. Йому 24 роки, на вигляд — зовсім хлопчисько. Але він уже майже два роки на фронті, про що розповідає:

— Хотів в АТО, але не відпускали. І тільки коли 2016 року прийшов наказ про направлення людей на перепідготовку в навчальний центр «Десна» на танкістів, мене начальство відпустило. Після проходження перепідготовки потрапив у 14-ту бригаду, де тепер і проходжу службу.

До розмови долучається прес-офіцер бригади старшій лейтенант Надія Замрига:

— А знаєте, як він читає вірші, зокрема Ліни Костенко?

Я дивуюсь:

— Вірші? Тут?

Сашко стає серйозним:

— У віршах можна виявити свою душу, мені це подобається. Сам не пишу, але хлопці дуже люблять, коли я їм читаю.

Стає чути тиху розмову — до нас неквапливо прямують двоє танкістів.

Знайомимося. Один із них — молодший лейтенант Володимир, про нього комбат каже: «Наш ветеран». Володимир з 2009 року служив у 51-й бригаді механіком-водієм, а з 2011 року — командиром танка.

Спокійний, упевнений. Коли усміхається, навколо сірих очей збираються зморшки і стають помітні дрібні шрами — посікло осколками в одному з боїв. А воювати йому довелося чимало — Мар’їнка, Красногорівка, Оленівка. 2016 року за рекомендацією командирів вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, після тримісячних курсів отримав офіцерське звання. Про бої говорить, як про щось буденне.

Пригадує, як на танк буквально кинувся якийсь сепар, добре, що піхота підтримала вогнем, тільки капці по сторонах розлетілися. Запам’ятав, як під час одного з боїв побачив висунення резерву противника:

— Помітив колону машин. Відкрив вогонь, розтрощив три «Урали» буквально на друзки, після чого контратакувати сепарам було ніким і нічим.

Другий з танкістів — кремезний чолов’яга з трохи сором’язливою посмішкою на ім’я Олександр. Руку тисне обережно, як людина, що знає свою силу.

— Старшина роти. Починав танкістом, зараз… — знизує плечима.

— А зараз на ньому все ротне господарство тримається, — пояснює комбат і після короткої паузи продовжує:

— Люди у нашому батальйоні, на мій погляд, найкращі. І це неодноразово вже доводили.

Зрозуміло, що в такого особового складу й комбат відповідний.

Про себе Сергій розповідає коротко: 2004 року закінчив Харківський інститут танкових військ, у 51-й бригаді з 2012 року, був переведений туди після розформування 300-го механізованого полку.

Війну розпочав на посаді командира 1-ї танкової роти.

— Нашу бригаду вивели на бойове злагодження та доукомплектування. На базі частин бригади була сформована батальйонна тактична група «Колос», яку на 60—70% становили кадрові військовослужбовці — офіцери і солдати-контрактники. Ми виявили бажання відразу вступити в бій, тому що рівень підготовки дозволяв приступити до виконання бойових завдань без підготовки на полігоні.

1-ша рота, якою він тоді командував, була практично в повному складі спрямована в район АТО для виконання бойових завдань. Завдання нарізали на доволі широкій смузі — від Станиці Луганської, Щастя і Пісків до Мар’їнки та Савур-Могили.

З тих боїв запам’яталося багато. Але, мабуть, найбільше враження справив стан бійців перед виконанням завдань.

— Знаєте, не було, як кажуть, «нервів». Тихо, спокійно, врівноважено. Кожен військовий знав, на що він йде, до чого готується. Страшно було, але ми йшли вперед, виконували поставлені завдання. Жодного разу не відступали перед труднощами. Напевно, це і називається хоробрістю солдата: важко і страшно, але робиш, що належить. Праворуч і ліворуч — такі ж товариші, й вони так само покладаються на тебе, як ти на них.

Не раз і не два Сергій вступав у бій як командир звичайного лінійного танка.

— Пам’ятаю другий штурм Пісків. Ми були додані 93-й бригаді. Наприкінці липня 2014 року було створено нашу тактичну групу «Колос», завдання якої було відсікти правий фланг ворога, Красногорівку, позбавити його можливості підходу резервів з боку Первомайська. Проти нас висувалися танки і БМП противника. Ми діяли неповною ротою — три танки, два БМП і два БТР. Але завдання тоді виконали.

Після важких літніх боїв 2014 року і загибелі комбрига полковника Павла Пивоваренка почалося розформування 51-ї бригади і формування нової — 14-ї окремої механізованої бригади.

Реорганізаційні заходи тривали до зими. Ті підрозділи, які найкраще проявили себе в боях, у повному складі, з командирами перевели в 14-ту бригаду. Весь танковий батальйон, протитанковий артилерійський дивізіон, рембат перейшли до неї в повному складі.

Тоді ж Сергій Корсун став заступником командира танкового батальйону, згодом — комбатом.

— Ми переозброювалися, здавали пошкоджену в боях техніку, отримували модернізовані танки. Тільки встигли їх отримати, як надійшов наказ висунутися на Дебальцівський плацдарм для підтримки 128-ї бригади.

Танкісти батальйону зайняли тоді позиції з боку н.п. Миронівське. І знову — важкі, криваві бої під Дебальцевим, вихід частин з оточення, контрудари.

— А потім, — усміхається комбат. — Мінські домовленості, відведення. От і стоїмо, як і всі танкісти, на другій лінії. Але не байдикуємо. Удосконалюємо бойові навички, тренуємося. Весь час робимо щось нове, адже саме взвод нашого батальйону тричі вигравав змагання танкістів ЗСУ і брав участь у змаганнях у Німеччині. Багато нового дізналися від партнерів з НАТО, тож запроваджуємо нові вправи з водіння, стрільби. На заняттях не слід обмежуватися тільки виїздом, проїздом, стрільбою. В екіпажі повинні один одного розуміти з півслова. А зараз ми будь-якої миті готові висунутися для ліквідації прориву противника.

Олександр ШУЛЬМАН, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close