Люди нашого війська

Коли брат воює й за брата…

Дмитро та Сергій Шингури — рідні брати, військові льотчики, які служили в одній частині. Дмитро літав на «вісімці», Сергій — на «двадцятьчетвірці». Дмитро загинув улітку 2014-го біля гори Карачун від прямого влучання у вертоліт із ПЗРК. Відтоді Сергій воює за двох — виконав більше як сотню бойових вильотів, є кавалером ордена «За мужність», проводить на Сході значно більше часу, ніж у тилу, адже «брат за брата»...

22 червня 2014-го…

— Дімка, ну що там? Мені ж міняти тебе скоро!

— Ти не повіриш, сьогодні вперше одягнув «броник». Розумію, що від ракети він не захистить, але хоч від снайпера… Літали ж зовсім низько… Забирали поранених на блокпосту між Слов’янськом і Краматорськом. Неспокійне місце. Але післязавтра командир обіцяє відпочинок. Трохи перепочинемо… А там і додому… Прорвемося!

24 червня 2014-го…

Сергій цілий день не знаходив собі місця, бо не міг додзвонитися до молодшого брата. «Може, телефон десь закинув чи все ж таки літає?» Прослухав новини по телевізору: «Фух, ніби про вертольоти ні слова. Мабуть, даремно себе накручую». Вже і на дамбу відпочивати з батьками сходив, а все одно не міг заспокоїтися. Дзвінок пролунав увечері: «Сергію, нашу «вісімку» збили…» — «Брат?..» — «Так…» — «Живі є?» — «Ні…»

Того дня на борту українського вертольота було дев’ятеро фахівців, які повітрям доправляли на стратегічно важливу висоту спецапаратуру. Льотчики були справжніми асами, та ракеті байдуже, є ти льотчиком першого класу чи третього…

Мати вкрай важко пережила втрату молодшого сина. Батько ж — офіцер запасу, колишній військовий льотчик — повівся по-військовому стримано. Він не кричав старшому сину: «Не поїдеш! Не відпущу!», а лише попросив: «Охолонь трохи. Ти ж тепер за двох воюватимеш. Аби дров не наламав за Дімку…»

 

За два місяці після прощання з молодшим братом і відпустки, в яку його примусово відправив командир, Сергій знову летів на Донбас. Шлях проклав над батьківською хатою на Вінниччині. Пролетів просто над городом, де не одну годину стояли в очікуванні вертольота батьки. «Махнув крилом», мати перехрестила, а батько зі скупою чоловічою сльозою вкотре зауважив: «Пишаюся синами…»

Уже за кілька днів Сергій знову виявляв ворожі блокпости, прикривав висадки спецгруп, знищував угруповання російських окупантів, допомагав прорватися нашим… У його активі понад півтори сотні бойових вильотів. Та хизуватися ними чоловік не любить, а війну давно називає просто роботою. Навіть коли Президент вручав орден «За мужність» і довго називав усі заслуги льотчика, старший брат сказав: «Це Дімка — герой. А я так…»

— Те, що ми з братом станемо льотчиками, навіть не обговорювалося, — пригадує Сергій. — Це було зрозуміло з дитинства. Батько в Угорщині служив, а ми з Дімкою постійно милувались, як літаки красиво сідають, провели на полігонах півдитинства, батько катав нас на вертольоті… Тільки я довгий час хотів бути штурманом, як тато. А потім він мені сказав: «Знаєш: влучила бомба в ціль — молодець командир, не влучила — винен штурман. Невдячна робота! Будеш льотчиком!» Ми з братом училися в різний час. Я вступав при Союзі, закінчував у Росії. Коли переводився в Україну, домовлялися з хлопцями з ескадрильї, що як у небі зустрінемося, то розходимося лівими бортами. Друзями були… Зараз усе інакше… Дімка вчився вже у Харкові. Брат завжди марив авіацією, книжки нові шукав, техніку вивчав, щось випитував, часто вдома продовжувався розбір польотів… Щойно з’явилася можливість, рвонув до Африки…

Із самого початку війни на Сході країни обидва брати літали у вир подій.

— Усе почалось із того, що 25 квітня 2014 року у Краматорську «вісімку» нашої бригади обстріляли зі снайперської гвинтівки. Від пострілу в паливний бак вона вибухнула. Я тоді якраз тільки-тільки вилетів із Краматорська. А за кілька днів наші два Мі-24 збили. От тоді ми і зрозуміли, що жарти закінчилися. Ні, і до цього вертольоти обстрілювали, було страшно, прилітали з пробоїнами, але живі… Що вже казати про інтенсивність польотів? По документах прописані норми відпочинку для льотчиків у 8 годин. Та хіба це було можливо? Брат о четвертій ранку виходив і опівночі повертався, а зранку знову вилітав… Кожен політ був небезпечний, бо ми знали, яка зброя є у противника. Ідеш до вертольота, ноги підкошуються, холодний піт стікає по спині, але ти розумієш, що завдання потрібно виконувати. І ти не скажеш, що в тебе заболіла спина чи живіт, не тікаєш… Бо якщо ти відмовишся, відправлять когось іншого… Ось там якраз і перевірялося, хто справді герой, а хто лише на словах сміливий. Але, чесно кажучи, я не знаю жодного льотчика, який би сказав, що не готовий, не може… Працювали всі. Хтось більше, хтось менше, та суть зовсім не в кількості вильотів, адже кожен політ міг стати фатальним, льотчик це розумів, але йшов…

Із десяти місяців цього року Сергій Шингур більше восьми не був удома. Постійні польоти, відрядження… Дружина жартома скаржиться, що скоро його забуде, але офіцер знижувати темп не планує.

— Мене колись запитали, що в житті було найприємнішим: подарунки, закордонний відпочинок, весілля? Людина, яка не літала, ніколи не зрозуміє, але це те, коли ти сів на безпечному аеродромі, вимкнув техніку і видихнув: «Фух, живий!» Ніщо інше в житті не дає навіть приблизних відчуттів. Ми ж літали й удень, і вночі, і в туман, завжди з вимкненими фарами. Як увімкнеш їх, то вертоліт світиться, немов новорічна ялинка, відразу наводиться ворожий приціл.., — розповідає льотчик.

Офіцер зазначає, що українська армійська авіація вже не така, як 2014-го. Змінилися техніка і рівень підготовки, хоча проблем іще багато.

— От нібито й недавно до нас прийшли молоді лейтенанти, а вже стали льотчиками другого класу. Ми свого часу про такий наліт і мріяти не могли. Та й техніку намагаємось активно модернізувати, озброєння нове чіпляти. Як би важко не було, я всім раджу — йдіть в авіацію. Тут часом неймовірно важко, але такого відчуття причетності до польоту людини ви більше ніде не матимете! А у військовій авіації — ще цікавіше! Тут ви не тільки польотами насолоджуєтесь, а ще й країну захищаєте.

P.S. Майор Сергій Шингур, який нині обіймає посаду заступника командира ескадрильї, ще не раз пролетить над батьківською хатою дорогою на Схід країни, а гордий батько не раз скаже, що пишається… Недаремно він із самого дитинства навчав синів, що брат завжди стоїть за брата…. Майор як справжній офіцер ніколи не будує планів. Та кожного 24 червня чоловік у Слов’янську кладе квіти до меморіалу загиблим воїнам, серед яких — його молодший брат Дмитро.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close