Люди нашого війська

Від солдата до офіцера — за три роки

Політолог із Донеччини потрапив у військо лише з третьої спроби

Іще п’ять років тому Олександр Ч. й гадки не мав, що пов’яже своє життя з армією. Мріяв про кар’єру політолога, писав наукову дисертацію, займався бізнесом. Навіть відмовився від пропозиції вступити на військову кафедру: «Навіщо вона мені? Строкову відслужив, і досить!» А сьогодні він не просто солдат, а офіцер, заступник командира механізованої роти, хоч і починав 2014-го простим розвідником

Як каже Олександр, покинувши кар’єру політолога, а в перспективі, можливо, і політика, він не полишив цю справу. Він стверджує, що кожен, хто боронить країну від окупанта на Донбасі, бере безпосередню участь у політичному процесі. Адже війна — це продовження політики, але іншими, силовими, методами.

— Коли в місто прибули озброєні найманці, то почалися захоплення адмінбудівель, призначення «народних» мерів, було важко зосередитися на науковій діяльності й неможливо було залишатися осторонь. Краматорськ наводнили незрозумілі козачки, люди кавказької зовнішності, росіяни з глибинки. Голосно кричали, що приїхали захищати свою рідну мову, батьківщину, але чомусь у моєму рідному місті, на нашій, українській, землі. Їхня логіка розривала всі шаблони. Це був суцільний сюр! — каже він.

Із перших днів війни Олександр намагався вступити до лав українських Збройних Сил. Не раз ходив по повістку, але  узяли його у військо із третьої спроби, після довгої відвертої розмови з військовим комісаром.

— Потрапив я в розвідвзвод механізованого батальйону 92-ї омбр. Наш підрозділ одразу висунувся до східного кордону з РФ для підсилення прикордонників. Ми облаштували опорні пункти, зайняли оборону й почали готуватися до відбиття нападу. На той час Росія стягнула до нашого кордону багато військової техніки й особового складу. Вони регулярно провокували: розгорталися в бойові порядки в нашому напрямку, піднімали в повітря штурмовики… То був дуже емоційно напружений період. Наші розвідгрупи неодноразово знаходили лежанки ворожих спостерігачів на нашій території, стежки, які йшли з-за «поребрика». Ворог спостерігав за нами, намагався розвідати наші сили й слабкі місця нашої оборони, — розповідає Олександр.

Офіцер згадує, що, попри часті провокації, на ввіреній їм ділянці кордону росіяни так і не наважилися перейти межу. Вторглися набагато південніше, через неконтрольовану ділянку кордону. Унаслідок цього в кінці серпня утворився Іловайський котел.

Перше бойове хрещення Олександр дістав під час Дебальцівської операції. Його підрозділ перекинули на околиці міста. Тоді якраз готували чергові перемовини в Мінську. Путін хотів протиснути свої умови. Як козир планував використати ситуацію з Дебальцевим, яке ще було під контролем українського війська. Окупанти підтягли величезну кількість техніки, озброєння та живої сили. Намагалися взяти місто в кільце. Тривали важкі бої.

— Під час тих подій ми не виконували притаманні для нас функції — розвідку, адже сили й завдання ворога були очевидними. Наш розвідвзвод зайняв оборону на одній із панівних висот поблизу міста. Головним нашим завданням було утримати позиції до визначеного часу. Разом з іншими підрозділами під вогнем ворожих танків та артилерії ми відбивали атаку за атакою й тримали під вогневим контролем шляхи, якими окупанти намагалися зайти в місто. Згодом це дало змогу перегрупувати наші війська та з мінімальними втратами відійти з Дебальцевого, не повторивши трагедію Іловайська, — каже Олександр.

Після Дебальцевого він разом із підрозділом продовжили воювати вже на Луганському напрямку. Його 92-га бригада тримала оборону поблизу Щастя. Олександр згадує, що на початку війни Луганський напрямок був дуже привабливим для диверсійних груп. Великі дистанції між опорниками, недостатнє оснащення приладами спостереження, особливо нічниками, — можливість зайти на територію противника була привабливою для обох сторін…

— Нахабно та самовпевнено поводилась російська десантура. Постійно намагалася нас залякати й деморалізувати. Їхні розвідники навіть виходили по рації на нашій частоті з погрозами: «Ми — расійскіє дєсантнікі! Прієхалі ловіть і убівать укропов!» Але це спричиняло протилежний ефект. Їхні погрози спонукали влаштувати цілодобове полювання та суцільну ліквідацію ворожих ДРГ. Не розповідатиму подробиці, але відверто скажу, що нам це вдавалося. Не останню роль зіграли надмірна самовпевненість ворога й недооцінка наших можливостей. Пам’ятаєте двох пійманих російських гереушників-розвідників Єрофєєва та Александрова? Їх узяли наші хлопці, які тримали оборону на позиції «Фасад», поблизу Щастя, — розповідає Олександр.

Він каже, що хорошого розвідника ніколи не видно під час роботи. У протистоянні розвідників зазвичай перемагає найпідготовленіший і найхитріший. Проте не варто списувати з рахунків і банальний фарт.

— Якось нам довелося вступити в бойовий контакт із ворожою ДРГ. Моя група, працюючи на ділянці місцевості біля одного із сіл Луганщини, натрапила на свіжу стежину, що вела до річки. Треба було її перевірити. Передбачаючи можливість засідки, вирішили зайти збоку. Але тільки-но наблизилися до берега, як ворог відкрив вогонь із лісосмуги на протилежному березі. Ми зрозуміли, що таки потрапили в засідку. Зав’язався бій. Під час перестрілки один із моїх хлопців дістав поранення в руку. У тій ситуації не варто було очікувати якоїсь повномасштабної атаки ворога, бо річка — то складна перешкода. Але ми усвідомлювали, що противник має тактичну перевагу, адже заздалегідь підготувався до бою. Я вирішив відходити. Прикриваючи один одного, ми відійшли до лісосмуги й викликали по рації БТР для евакуації, передали координати противника й залишили небезпечну ділянку. А за мить підрозділи нашої бригади накрили місце засідки вогнем, — продовжує офіцер.

Окрім боротьби з ворожими ДРГ й розвідки місцевості, група Олександра також активно працювала з тамтешнім населенням. Попервах люди ставилися з недовірою й не хотіли співпрацювати з українськими захисниками. Однак дуже скоро ситуація змінилася. Бойовики часто обстрілювали навколишні населені пункти з мінометів та артилерії, унаслідок чого кілька мирних жителів зазнали поранення, було зруйновано або пошкоджено багато житлових будинків. Тоді люди усвідомили, хто їх захищає та ким насправді є так звані ополченці.

— Мені приємно говорити про те, як ми налагодили комунікацію з місцевими. Адже, крім боротьби з окупантом, ми паралельно боролися за уми й серця жителів Луганщини. І, треба визнати, досягли в цьому чималих успіхів. Через певний час приблизно дві третини інформації про обстановку навколо населених пунктів у районі нашої відповідальності ми отримували від місцевих. А під час ротації нашої бригади люди вмовляли нас залишитися й щиро дякували за допомогу та захист, — каже він.

Після короткого відпочинку й відновлення в ППД — знову на Донбас. Олександр уже в статусі офіцера воював поблизу Мар’їнки, потім біля Красногорівки. Нині він разом із побратимами тримають оборону на одному з найгарячіших напрямків.

Їхні позиції — між Авдіївкою й Донецьком. Лінія зіткнення тут проходить у безпосередній близькості від міста, а подекуди заходить в окремі промислові райони — так звану промку. Тут майже щоночі тривають обстріли, а щільність ворога найвища на всій лінії фронту. Тепер наші воїни зосереджують зусилля на поліпшенні своїх позицій у тактичному плані. Доводиться виконувати багато інженерних робіт: обладнувати нові спостережні пости, вогневі точки, запасні позиції, шляхи сполучення. До того ж хлопці вже почали готуватися до зими.

— Війна — це не тільки бої або перестрілки, це й повсякденна рутина. Коли вдома між ротаціями починаєш згадувати та розповідати про війну, то ловиш себе на думці, що найглибше в пам’ять врізалися якісь негативні моменти: бої, обстріли, загибель побратимів, важкі інженерні роботи… Але поряд із цим є багато позитиву: фронтові жарти, курйозні випадки, сила бойового братерства, справжність людей. Мене особливо радує щирість людських стосунків й атмосфера в бойовому колективі. Приємно, коли вже в статусі офіцера заходиш на позиції, а тебе радо зустрічають побратими, з якими ще недавно пліч-о-пліч виконував бойові завдання солдатом, потім сержантом. Хлопці відверто розповідають про свої проблеми, діляться ідеями щодо поліпшення наших позицій, організації оборони. Я як офіцер роблю все можливе для розв’язання проблем побратимів і втілення їхніх ідей, коли це в інтересах нашого підрозділу або бригади. Комунікація й довіра в нашому підрозділі справді на високому рівні. І ми цим пишаємося, — каже Олександр.

Олександр ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close