Люди нашого війська

«Сподіваюся, мій досвід допоможе хлопцям повернутися додому живими та здоровими»

Для старшини Юрія війна розпочалася ще в лютому 2014 року в центрі столиці, коли він дивом не загинув від вибуху гранати

Учора вони були звичайними вчителями, лікарями, будівельниками чи підприємцями, сьогодні вони — мужні й досвідчені воїни. Чотирирічна війна їх не зламала, а загартувала, від неї не ховаються, натомість безстрашно дивляться небезпеці прямо у вічі. Серед них — старшина однієї з механізованих бригад Юрій

19 лютого 2014 року в Києві на вулиці Інститутській Юрій отримав своє перше поранення. Це сталося під час вуличних боїв. Граната, що розірвалася неподалік, дивом не обірвала його життя, а от осколки посікли ноги. Згодом було лікування, а після цього надійшла сумна звістка про початок російської агресії. Майбутній старшина, довго не вагаючись, відразу вирушив на Схід добровольцем у складі батальйону «Азов». Перше бойове хрещення він прийняв поблизу Маріуполя. Потім виходив із оточення під Іловайськом, визволяв Мар’їнку та Авдіївку. Що таке бути солдатом, Юрій уже добре усвідомлював. Свого часу служив командиром танка. Проте справжні бойові навички здобув там, на Донбасі, де й досі триває війна.

В «Азові» Юрій прослужив 8 місяців. Згодом уклав контракт зі Збройними Силами України. А найпам’ятнішою сторінкою його бойової біографії стала оборона шахти «Бутовка». Він визволяв її в 2015 році, але через деякий час знов повернувся туди, щоб у 2017 році разом із бійцями 72-ї бригади відкинути ворога подалі від цього важливого рубежу оборони Авдіївки.

Розповідати про себе та свою роль на війні завжди важко. Краще за тебе це зроблять твої командири та бойові побратими. Наприклад, колишній командир роти 72-ї бригади капітан Олексій розповів, що в ході безперервних обстрілів шахти в січні 2017 року старшина вразив усіх своєю хоробрістю й холоднокровністю, коли вночі під щільним вогнем поліз на трубу й на висоті 20 метрів установив український прапор.

— Ми тоді голови підняти не могли, — розповідає Олексій. — Від мін і снарядів солдати переважно ховалися в руїнах шахти. Психологічно їм було дуже важко. А тут Юрій бере прапор і, знявши бронежилет, починає лізти на трубу. Уявіть собі: навколо гримлять вибухи, свистять кулі, дощем падають осколки снарядів, а він у темряві, не поспішаючи, піднімається вгору. Коли вранці ми побачили на тлі синього неба яскраве полотнище нашого прапора, настрій, звісно, відразу поліпшився. Всі не лише повеселішали, а й стали поводитися набагато впевненіше й спокійніше.

— Я заходив на шахту разом із бійцями з 93-ї бригади в 2015 році, коли ще обіймав посаду снайпера, — згадує Юрій. — Авдіївку, яку проросійські бойовики тримали під контролем з кінця квітня 2014 року, ми звільнили ще в липні 2014 року. Але до січня 2015-го увага проросійських сил була прикута до донецького аеропорту, після знищення якого бойовики пішли в атаку на передмістя Авдіївки — дачний сектор, вентиляційний ствол шахти «Бутовка-Донецька» та промзону на південних околицях міста. Бої за промзону були важкими й напруженими та досягли свого апогею навесні 2016 року, після чого українська армія поступово відтіснила проросійські сили на південь до автотраси «Донецьк — Горлівка».

Після завершення боїв за летовище на промці теж було досить «спекотно». Шаленіла артилерія, лютували «Гради», працювали ворожі снайпери. Шахта тоді не була цілком під нашим контролем. Лінія оборони проходила саме навколо зруйнованої труби головної котельні. У січні-лютому 2017-го бійцям 72-ї бригади вдалося захопити панівні висоти з лівого флангу, зокрема й російську позицію під назвою «Алмаз» і залізничний насип. Тож росіяни припинили обстріли з вогневих точок, які були обладнані саме зі зворотного боку насипу. А потім наші солдати відтіснили «орків» і зі ставків, і з правого флангу.

Подробиці тієї операції розповів сам старшина Юрій. За його словами, попри те, що постійних позицій бойовиків там не було, вони продовжували контролювати ставки, звідки й вели вогонь із кулеметів і гранатометів, обстрілюючи дорогу поблизу українських позицій на шахті «Бутовка». Тоді єдиним шляхом на шахту був величезний гак довжиною понад 40 км. Українські військові вирішили захопити ставки, і старшина Юрій у темряві приховано повів штурмову групу заздалегідь розвіданою стежкою.

— Послизнувшись на невеличкому пагорбі, я з’їхав зі стежки, — розповідає старшина. — Коли підіймався, випадково рукою намацав якусь залізяку. Підсвітив ліхтариком і жахнувся! Під ногами — протипіхотна міна… Довелося витратити кілька хвилин, щоб знешкодити її. Поки дійшли до ставка, знешкодили ще чотири міни.

Окупанти не помітили пересування групи, і українські бійці вийшли у визначене місце ще до світанку, встигнувши окопатися й підготувати позиції. Туди ж перенесли два ДШК, АГС-17, гранатомети та додатковий боєкомплект. І вранці вони вже були повністю готові до зустрічі «гостей». Наші бійці особливу увагу звернули на місця розташування снайперських груп і спостережний пункт бойовиків. Навколо цих місць вони і організували засідки. Чекати на окупантів довелося недовго. За кілька годин наш дозор помітив рух із боку їхніх позицій. Це була група з восьми чоловіків, у складі якої — кулеметники, гранатометники, стрільці та снайпери. Вже за тим, як рухався противник, стало зрозуміло, що це професійні російські спецпризначенці. Адже вони пересувалися в парах з інтервалом 10–12 метрів, грамотно прикриваючи один одного та спілкуючись між собою виключно умовними знаками. Ворожа група взаємодіяла між собою чітко. Полонити когось із бойовиків було би непросто. Тому наші піхотинці вирішили відрізати ворога від шляхів відходу й спробувати їх оточити й знищити.

Коли бойовики зайшли на свої позиції, українські бійці вже були напоготові. Кожному було визначено сектор ведення вогню та надано цілевказівки. А максимальна відстань до розташування противника не перевищувала 80–100 метрів. Першими відкрили вогонь українські гранатометники, одночасно вдаривши з трьох точок. Ефект несподіванки зіграв свою роль. Окупанти опинилися в замішанні й були дезорієнтовані. Вогонь у відповідь, який відкрили «орки», був хаотичний і неприцільний. Наші ж дії, навпаки, виявилися дуже ефективними. Приміром тому влучення гранати акурат туди, де були ворожі снайпер із кулеметником. Інші позиції ворога також накрили щільним вогнем. Після цього вони відразу стали відступати й робили це досить обережно та організовано. Українські розвідники спробували їх переслідувати, але наразилися на зустрічний вогонь. Спрацювала ворожа група прикриття. Півгодини тривав бій. Нашим розвідникам удалося знищити, як мінімум, чотирьох бойовиків, а головне — встановити контроль над ділянкою, звідки бойовики щодня обстрілювали під’їзди до шахти «Бутовка».

Проте ворог продовжував огризатися. У наступні три дні він робив відчайдушні спроби відтіснити наших солдатів на вихідні позиції, але даремно.

У тому, що операція була успішною, є чимала заслуга саме старшини Юрія. Ворог теж здогадався, хто псує їхні плани, завдаючи відчутної шкоди особовому складу. Тому розпочав справжнє полювання за старшиною, вивчав його поведінку в бою, звички й намагався вирахувати місця можливого перебування. Півроку тому ворожий снайпер вистежив його під час розвідвиходу, і Юрій отримав важке поранення. Куля пробила тазову кістку й потрапила в ногу. У старшини були пошкоджені важливі артерії й органи. Але його врятували побратими, вчасно надавши першу медичну допомогу та евакуювавши в безпечне місце.

Зараз старшина Юрій знов у строю. Незважаючи на те, що період реабілітації після лікування ще не закінчився, він уже — на передовій. На запитання, чи не зарано він повернувся на позиції, старшина відповів просто й коротко: «Я тут, щоб навчити молодих хлопців виживати на війні. Сподіваюся, що мій досвід допоможе зберегти їхні життя й здоров’я».

Олександр КІНДСФАТЕР, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close