Збройні сили України

Оборонці Пісків

Вони спокійні та впевнені, бо покладаються тільки на себе й на сусідів по флангах

Коли потрапляєш у це колись елітне селище неподалік від Донецька, а нині вщент розбите й поруйноване за чотири роки війни, то усвідомлюєш увесь масштаб руйнувань і трагізм, який спричинили дії «руского міра». Мабуть, таке чекало на всю нашу державу: руйнація та винищення за планами наших ворогів

У Пісках зруйновано практично всі будівлі, сотні тисяч снарядів і мін обрушилися на цей населений пункт.

— Коли ми весною зайшли на ці позиції, то багато які з моїх бійців були просто шоковані масштабами побаченого. Ми раніше займали позиції в полі неподалік від Талаківки, а тут таке, що аж не по собі, — розповідає старший лейтенант Руслан С., командир підрозділу, який утримує позиції.

Командир роти прийшов у батальйон з останньою, шостою, хвилею мобілізації. Руслан — випускник Кам’янець-Подільського аграрно-технічного університету, він закінчив військову кафедру. На свій день народження отримав повістку з військкомату. Зібрав речі, попрощався з дружиною та дітьми й поїхав на підготовку в Національну академію сухопутних військ імені П. Сагайдачного.

Перша ротація офіцера була в районі Новоселівки, а згодом їхній батальйон перекинули під Маріуполь. Саме там, неподалік від Талаківки, Роман і його підлеглі відчули на собі найпотужніші ворожі обстріли артилерії та важких мінометів.

По одній із позицій роти тривалий час били ворожі БМП та 120-мм міномети. Старший доповів про поранених, яких негайно треба було евакуювати. Командир не ризикував послати санітарний автомобіль під снаряди. І Роман, тоді ще командир взводу, сам ускочив у свій бобик і помчав до позицій. Господь оберігав відчайдушного офіцера від ворожих мін, і він забрав поранених, вивіз їх на безпечну відстань і передав медикам. Поранені бійці, яким вчасно надали допомогу, залишилися живими. Відважного офіцера нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Згодом Романа призначили командиром роти. І знову на долю його бійців випало непросте випробування, коли вони дістали наказ підсилити підрозділ 72-ї бригади, який утримував позиції в промзоні Авдіївки.

— Ми думали, що після Талаківки нас важко чим здивувати, але саме на промці ми вперше зіткнулися з ворогом практично впритул. До найближчих ворожих позицій було метрів сімдесят. Побачити сепара можна було й без оптики, — продовжує ротний. Зараз прибудемо на одну вогневу позицію, то там є ті, котрі були в промзоні, тож і поспілкуєтеся з ними.

Слідом за Романом вирушаємо лабіринтами зруйнованих котеджів і колись заможних будинків до позицій піхотинців. За маршрутом руху через подвір’я двоповерхового будинку, у якого прямим влучанням снаряда знесло дах і півстіни горішнього поверху, стежина веде через понівечений, зарослий бур’янами садок. На деревах дозрівають пізні сорти груш та яблук, подекуди висять грона сортового винограду.

— Люди планували тут жити, будували гарні будинки, садили плодові дерева й квіти, а тепер скільки потрібно часу та ресурсів, щоб те все поновити, — сумно каже Роман.

Пройшовши кілька вулиць, прибуваємо на місце. Невеличке приміщення літньої кухні з уцілілим дахом. Старший тут старшина Василь Миколайович, і це вже його друга війна. Йому й досі часом сниться Афганістан. На Харківщині у ветерана троє дітей і п’ятеро внуків. За чотири роки війни обороняв Талаківку, Новоселівку Другу та промзону Авдіївки. І от він на позиції у вщент зруйнованих Пісках. Старшина згадує про внуків, і очі в нього добрішають.

— Телефонує малеча, хвилюється за мене, — каже Василь Миколайович. Йому б і справді бавитися з онуками та вдома хазяйнувати. А він тут уже чотири роки. І планує й надалі залишатися зі своїми товаришами.

— На кожному напрямку в нас була різна війна. Під Талаківкою тривали жорстокі обстріли з артилерії та важких мінометів. На промці ворог був від нас на відстані кидка гранати, безпосередній вогневий контакт тривав майже щогодини. У Пісках ворог тепер змінив тактику: провокує нас, починає обстрілювати зі стрілецької зброї, важких кулеметів, намагається виявити всі наші вогневі позиції, потім гранатомети долучає, — розповідає досвідчений ветеран.

Разом із колишнім афганцем вирушаємо до позицій. Рухаємося по добре облаштованих окопах.

На позиції бійці здійснюють спостереження. Старший серед них молодший сержант Сергій М. Він на війні з 2015 року. Служив у батальйоні, що виходив на ротацію із цих місць. Познайомився з хлопцями, вирішив іще залишитися на передовій. Бійцю посприяли, і вже через кілька тижнів Сергій повернувся назад у Піски.

— Вивчив тут майже все, тому й вирішив допомогти товаришам, та й сам комфортніше тут почуваюся, як на полігоні, — ділиться з нами Сергій.

Звертаємо увагу на кремезного бійця з козацьким оселедцем. Сержант Руслан із Малина, що на Житомирщині, на війні із червня 2014-го. Він зазнав поранення 2016 року поблизу Талаківки. Під обстрілом товариші затягнули його в безпечне місце, а потім — госпіталь, лікування. Потім знову на передову, до своїх товаришів, які за роки війни стали для нього рідними.

Поруч із досвідченими бійцями служить і Сергій із Кропивницького. Він майже рік у роті. Освоїв стрілецьку зброю, яка є на позиції, але перевагу віддав гранатомету.

— Серйозна та грізна зброя й вагомий аргумент для зниження активності ворога, — зазначає гранатометник.

Несподівано зовсім поруч почулися короткі автоматні черги в бік окопів наших сусідів, згодом долучився й великокаліберний кулемет.

— Ось так пострілюють, чекають на відповідь, — розповідає командир роти, який підійшов на позицію. — Ви поки що спостерігайте, а в разі чого знаєте, що робити, — це вже він каже своїм хлопцям. Ті мовчки кивають у відповідь.

А ми з командиром роти повертаємося в будинок, він по рації уточнив у сусідів обстановку.

— Усе нормально, як завжди. Але треба бути готовими й до серйознішого обстрілу. Нещодавно також почали з кулемета, а згодом ударили гранатометами. Осколками поранило одного бійця, — розповідає офіцер.

Постріли припинилися так само раптово, як і почались. Ми попрощалися з бійцями, вирушили у зворотному напрямку. А хлопці залишилися на позиціях. Вони спокійні та впевнені у своїй силі й у тих, що підтримують їх на флангах. Прості трудівники цієї війни — піхотинці, які боронять Піски.

Сергій ЖМУРКО, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close