Люди нашого війська

Бої були настільки запеклими, що за десять діб він зробив понад сотню пострілів із гранатомета

З орденом «За мужність» та осколком у тілі гранатометник В’ячеслав Зайцев крокував парадним розрахунком серед ветеранів АТО. Контужений і двічі поранений, він продовжує виборювати перемогу в тилу

Бездоганна виправка, ідеальний стройовий крок. Публіка аплодує й скандує «Дякую!». Так парадним розрахунком гордо крокував В’ячеслав Зайцев. Він не курсант і навіть не діючий військовослужбовець, він — бібліотекар-археолог та бойовий ветеран

І хоч В’ячеслав ніколи не має вільної години, бо є головою Запорізької обласної ради ветеранів АТО, завідує відділом у Національному заповіднику «Хортиця», він одразу прийняв пропозицію взяти участь у параді. Каже, що для таких, як він, бойових ветеранів, які пережили найдраматичніші миті 2014–2015 років, — це особлива місія. Це не просто день зустрічі з побратимами, це день гордості.

— Ми бігали разом донецькими степами в американських «мультиках», німецьких «бундесах», які нам привозили волонтери, — пояснює В’ячеслав. — А тут — усі красиві, у крутій українській формі, зі зброєю. Ми так про це мріяли! Не думаю, що поміж нас був хоч хтось, хто не пишався б цим моментом. Жодна трансляція й фото не передадуть цієї атмосфери. Звісно, на репетиціях довелось дотримуватися суворої дисципліни, протягом місяця щодня крокували майже п’ять годин, але воно було вартим того.

За кулісами панувала й зовсім фантастична атмосфера. «Як ти? А того бачив? А пам’ятаєш, як?.. Ти живий? Дякувати Богу!» І зовсім неважливо, що чоловіки служили в різних підрозділах. Згадували бої та перемоги, утрачених побратимів. Поряд зі мною у ветеранській коробці крокувало чимало справжніх героїв, які пройшли найважчі бої. Бачив і серед курсантів знайомих бійців. А потім ще й телефон розривався дзвінками: «Ми тебе бачили по телевізору!»

Фронтові історії гранатометника вражають. У Запорізькому обласному краєзнавчому музеї йому навіть присвятили стенд. Він воював під Дебальцевим, у донецькому аеропорту, зумів разом із побратимами вирватися з оточення, продовжував воювати після поранення на свій страх і ризик.

— Під час одного з обстрілів у донецькому аеропорту, який вів ворожий танк, осколок залетів мені під бронежилет і влучив у живіт, — розповідає В’ячеслав. — Тоді мене врятувала моя чималенька вага. Якби я був худим, то осколок пробив би черевну порожнину, а так він і досі сидить у мене в тілі. Хірурги кажуть: як почне заважати, тоді різатимуть, а поки що можна й із ним жити. Тоді санітар перев’язав мені рану, уколов антибіотики. Але я вирішив залишитися в аеропорту, адже тоді було дуже багато поранених, із кваліфікованих гранатометників був тільки я. Намагався якомога менше нахилятися, стріляв із гранатомета стоячи або з колін, але протримався доти, аж доки ми передали пост розвідроті. Бої були настільки запеклими, що за десять діб я зробив більше як сотню пострілів. За всю строкову службу наш взвод, мабуть, стільки не відстріляв, як я за два тижні боїв у новому терміналі.

Потім В’ячеслав отримав невеличку відпустку, а після неї одразу ж поїхав в аеропорт. Це був уже інший термінал і ще більші втрати. Гранатометник працював по кулеметних гніздах противника, йому вдалося знищити ворожу обслугу АГС-17.

— На щастя, я мав тактичні навушники, інакше напевно оглух би, — згадує він. — Якісь сім-вісім пострілів за день без навушників — і матимеш легку контузію. Ми мали прилади нічного бачення, тепловізори, але все-таки головним засобом виявлення противника залишався власний слух: чуєш підозрілі звуки — даєш у той бік чергу з автомата або стріляєш гранатою. Там стільки всього валялося, що підкрастись, не створюючи шуму, було практично неможливо. Нам дуже пощастило з комбатом Майком, повним кавалером ордена Богдана Хмельницького. Він був «продюсером» усього дійства, постійно був із нами на зв’язку.

Своє друге поранення В’ячеслав дістав у лютому 2015-го в селищі Логвиновому, під Дебальцевим.

— Після того, як ми вийшли з аеропорту, були у Водяному, Пісках, Опитному, — продовжує розповідь атовець. — Наш батальйон називали «кіборгбат». Якщо десь потрібно було посилити позиції, то нас туди відправляли. У лютому ми мали взяти Логвинове. Бій розпочався о шостій годині ранку. За п’ять годин ми вибили всіх звідти, зайняли село й чекали на підтримку. Але на наші БТРи вийшли ворожі танки… Проти танка не попреш, та й не було чим. Поки ми не перебігли через дорогу й не сховалися з другого боку, ті танки продовжували по нас гатити. Тільки коли ми відійшли від Логвинового, я видихнув і зрозумів, що зазнав поранення. Це сталося ще вранці, я шкутильгав, але думав, що просто травмувався. Коли «вийшов адреналін», рана нестерпно розболілася. Мене евакуювали в Артемівськ, потім у Харків, і вже там витягнули осколок.

Найважче згадувати В’ячеславу про втрати друзів. Було й таке, що в окопі загинув побратим, а його тіло довго не могли забрати, бо тривав бій… Протягом усього того часу телефон загиблого розривався: дзвонила мати…

— І ти не знаєш, що зробити й сказати. Стоїш в окопі — бруд, холод, стрілянина, але ти живий, а чийсь син загинув. Таке не забувається, — каже він. — Але бувало й чимало дивовижних порятунків. Часто приємно дивували важкопоранені хлопці. Мій товариш наїхав на фугас, йому відірвало обидві ноги. Я думав: «Ну все, життя пропало…» Аж ні, він став на добрі протези, одружився, вийшов на роботу…

Повернувшись із фронту, В’ячеслав очолив обласну організацію ветеранів АТО, пізніше став радником губернатора. Займається питаннями солдатів, допомагає сім’ям загиблих. І хоч не всі питання вирішують так швидко, як хотілось би, здобутків уже є чимало.

— Допомагаємо інвалідам, сім’ям загиблих, військовим частинам, вирішуємо юридичні питання. Фронт роботи величезний, — розповідає ветеран. — Одним з основних досягнень вважаємо створений на базі міської лікарні Центр реабілітації учасників АТО. Там зробили гарний ремонт, установили сучасне обладнання для лазерної терапії, магніто- й пресотерапії, лікувального масажу, придбали все необхідне для лікування опорно-рухової системи. Минулого року в центрі встановили спелеокамеру (соляну шахту), плануємо поставити МРТ. Тобто пишатися є чим: нині центр є одним із найкращих в області. Проект реально працює, там постійно є люди.

Зрушилося з мертвої точки й земельне питання. Вже підготували документи для виділення 18 га в межах міста для учасників бойових дій та їхніх сімей. На такій площі розміститься близько 260 ділянок.

— Також постійно організовуємо відпочинок для сімей атовців. Дітей загиблих відправляли в Польщу й Данію. Війна вже, звісно, усіх дістала. Але дуже хочеться, щоб це найважче для країни випробування не минуло даремно. Хлопці віддавали життя за Україну, за те, аби наступні покоління жили краще. Це й моя мрія. А для того, щоб вона здійснилася, потрібно також працювати з повною віддачею в тилу, — додає наостанок В’ячеслав.

До речі, новенький піксель, який він отримав спеціально для параду, знову одягнув уже через тиждень, коли його маленька донечка пішла в перший клас.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close