Україна і світ

Убивство голодом

Розсекречені Галузевим державним архівом СБУ інструкції, накази радянської влади у 1932–1933 роках підтверджують наміри партійно-державної верхівки створити в українському селі умови, несумісні із життям

«Пізнайте правду,

і вона зробить вас вільними!»

(слова з Євангелія)

В історичному минулому українського народу ХХ століття є чимало трагічних сторінок. Багато десятиріч правду про історичну долю українського народу, його боротьбу за національне визволення, за створення самостійної соборної незалежної держави замовчували, фальшували або знищували. Щоб глибше осягнути долю нашого народу, нинішні та прийдешні покоління українців мають знати правду про голодомор-геноцид, політичні репресії й масові депортації — злочини, які скоїв комуністичний режим на українській землі

Спланована конфіскація врожаю зернових та всіх інших продуктів харчування в селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932–1933 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах. Водночас радянська влада мала значні запаси зерна в резервах і здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих за межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для них з-за кордону.

Очевидці й дослідники тих часів і подій називали масовий голод 1930-х років стратою голодом, штучним голодом, навмисно організованим голодом, що по суті означає одне: знищення українського народу. У своїх дослідженнях відомі історики Джеймс Мейс і Роберт Конквест довели, що Голодомор відповідає визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали його геноцидом українського народу. Український парламент 2006 року офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом скоєння злочину геноциду. Суд визнав винними вищих керівників СРСР та УСРР, а саме — генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УСРР Власа Чубаря — і констатував, що, за даними науково-демографічної експертизи, загальна кількість людських утрат унаслідок Голодомору становить майже 4 млн осіб. Також, за даними слідства, визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 млн осіб.

«Голод в Україні 1932–1933 років — найстрашніший за кількістю жертв вибух більшовицького терору»

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувала радянська влада, а й взагалі забороняла про нього будь-де згадувати. Провідники тоталітарного режиму робили все, щоб блокувати правду про голод, не допустити її поширення, назавжди стерти з історії людства пам’ять про злочин геноциду.

Кремлівське керівництво заборонило державним органам і закладам фіксувати в документах справжню причину смерті людей унаслідок голоду. 6 лютого 1933 року з’явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання та смерті в результаті голодомору, крім органів ОДПУ». Сільрадам дали розпорядження під час реєстрації смерті не вказувати причини. 1934 року надійшло нове розпорядження: усі книги загсів про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки відправити в спецчастини. У документах зазначали, що смерті від голоду не реєструють у загсах. Радянська влада вилучала й знищувала метричні книги записів смертей 1932–1933 років та архівні документи з інформацією про смерті внаслідок голоду.

СРСР застосовував політику інформаційної блокади й дезінформації щодо масового голоду. 1986 року Іван Драч уперше в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор», створене від слів «голод» і «мор». В Україні вперше почали визнавати голод 1932–1933 років лише 1988-го. Того року письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор», яке швидко стало загальновживаним в українській публіцистиці, а з неї перейшло до наукової історичної літератури.

На початку 1980-х КДБ СРСР здійснювало заходи, спрямовані проти поширення правди про Голодомор на міжнародній арені. Підтвердженням цього можуть бути документи, з яких зняли гриф таємності та які було оприлюднено.

Розсекречені документи свідчать про те, що, якби влада хотіла, вона могла б допомогти українським селянам урятуватися від голодної смерті, не тільки припинивши грабежі та вивезення хліба, що нерідко під суворою охороною пропадав на елеваторах та в портах, а й надавши допомогу продуктами.

Потужним засобом організації геноциду стала харчова блокада України. Щоб не допустити масових утеч селян з уражених голодом місць, органи ДПУ розробили низку заходів: сільським радам категорично було заборонено видавати будь-які довідки на виїзд; мобілізовано агентуру та сільський актив на виявлення організаторів виїздів; по лінії транспортних органів ДПУ та в районах створено оперативні заслони; арештовано організаторів і підбурювачів до втечі; розгорнуто «роз’яснювальну» роботу.

Було перекрито кордони з Польщею, де діяли Комітет рятунку України, Союз українок, Українське національно-демократичне об’єднання, Організація українських націоналістів. Жодних контактів не допускали й із Німеччиною, яка прагнула надавати матеріальну та фінансову допомогу етнічним німцям-колоністам в Україні.

У Берліні діяв Комітет допомоги голодуючим на Україні, який очолювала дочка гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Уже на той час гетьманці визначили голод в Україні та на козацьких землях СРСР як «новий і на цей раз найстрашніший за кількістю жертв вибух більшовицького терору у формі планомірно, протягом кількох років підготовленої більшовицькою владою колосальної голодної катастрофи, влаштованої з метою остаточно зламати будь-який опір населення комуністичній системі».

Про знищення мільйонів голодом ніхто у світі не мав дізнатися

Інформаційна блокада була важливим інструментом реалізації Голодомору як геноциду в Україні. Проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей могло завдати удару по міжнародному іміджу Радянського Союзу та зірвати плани керівників радянського режиму стосовно знищення українського селянства й національного духу. Адже значний міжнародний розголос про голод 1921–1922 років дав змогу суттєво допомогти постраждалим, урятувати багатьох від голодної смерті. У 1932–1933 роках це не мало повторитися. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож комуністичний режим вибудував міцну стіну мовчання, за яку не мало проникнути жодне слово правди про ситуацію в Україні.

Однак інформація про жахіття в українських селах через комуністичний терор просочувалася у вільний світ. Наприклад, закордон шокували публікації британських журналістів Ґарета Джонса з лондонської «Таймс» і Малкольма Маґґеріджа з «Ґардіан», які на свій страх і ризик здійснили подорож українськими селами, щоб розповісти про жахливі сцени побаченого голоду. Натомість чекісти вміло провели свою цинічну інформаційну кампанію. Їм необхідно було підтвердити слова Сталіна «В СССР голода нет!». Наркомат закордонних справ СРСР, ДПУ та міліція вміло інсценували добробут українців під час приїзду в серпні 1933 року в Україну колишнього прем’єр-міністра Франції Едуара Ерріо. Цей візит розглядали як важливий крок піар-кампанії, яка мала засвідчити ефективність форсованих сталінських реформ. Як видно зі спецповідомлення Одеського відділу ДПУ УСРР, усі дійові особи — від команди пароплава «Чичерін» до колгоспників і робітників хлібозаводу, з якими зустрічався Ерріо, — були спеціально дібраними людьми. Селяни розповідали про своє «сите життя»: їм видають на день 15 кг хліба, крім овочів та фруктів, вони мають право на сад, город, рогату худобу, одержують для неї корм, а гарячу їжу для них керівництво привозить просто в поле. Усілякі страви й напої, подаровані гостеві вишиті рушники, українські сорочки мали, очевидно, продемонструвати не тільки сите колгоспне життя, а й вільний розвиток української культури. Але дезінформацію світової громадськості дуже скоро було розкрито, і світ таки дізнався правду про жахіття комуністичного режиму в українських селах.

Чекісти були впевнені, що пам’ять про Голодомор стерто з документів і спогадів свідків і вона зникла назавжди. Та що один із наймасштабніших злочинів в історії людства — геноцид українського народу — надійно приховано. Але тисячі українців, які пережили трагедію, опинилися за межами досяжності органів радянської безпеки. Вони мали змогу розповісти світові правду, а тому стали небезпечними для комуністичного режиму.

На початку 1980-х українці діаспори розпочали підготовку до вшанування 50-х роковин трагедії. Окремі повідомлення та публікації, присвячені Голодомору, з’являлися за кордоном і раніше. Але того разу було заплановано масштабну інформаційну кампанію із залученням провідних науковців, журналістів, із громадськими акціями й тиском на західних політиків. Світ, який десятки років заплющував очі на українську трагедію, мав почути правду.

Щоб привернути увагу світової преси та західних політиків до проблеми Голодомору, українські громадські організації проводили численні мітинги й пікети під радянськими дипломатичними представництвами. Особливо небезпечним для радянської влади стало те, що українці залучали до інформаційної кампанії провідних політиків своїх держав.

1984 року з’явився перший документальний фільм про Голодомор «Жнива розпачу» (автори — Юрій Луговий та Святослав Новицький).

1985 року Конгрес США створив спеціальну комісію для дослідження фактів голоду в Україні.

А 1986 року вийшла друком книжка всесвітньо відомого британського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація й терор голодом», яка стала потужним аргументом у науковій дискусії щодо суті Голодомору.

Своєю чергою, КДБ домоглося, щоб в окремих іноземних ЗМІ опублікували матеріали з критикою книжки Конквеста як тенденційної й такої, що ґрунтується на доказах, «нав’язаних українськими націоналістами».

Проте ці скромні результати інформаційної кампанії КДБ не змогли заступити собою правду про страшну трагедію українського народу. У квітні 1987 року відбулося підсумкове засідання Конгресу США, яке затвердило доповідь про результати розслідування, що підтверджували штучний характер голоду. Світ та Україна відкрили для себе страшну правду про злочин геноциду 1932–1933 років.

Апологети радянщини, аби відвернути увагу від справжніх причин Голодомору, заявляють, що Голодомор було спричинено неврожаєм, але замовчують факти, що в інші роки за ще меншого врожаю голоду не було, що радянська влада під час Голодомору конфісковувала продукти харчування в селян, забороняла та блокувала виїзд голодуючих за межі України, здійснювала експорт зернових за кордон і зберігала значні запаси зерна в резервах, відмовлялася приймати допомогу з-за кордону для голодуючих, замовчувала й заперечувала факти масового голоду та загибелі людей унаслідок геноциду. Для порівняння: голод на Поволжі 1921–1922 років висвітлювали в ЗМІ, а радянська влада збирала допомогу всередині країни та за кордоном для голодуючих Поволжя.

На думку українських науковців, наведені в книжках докази про Голодомор заперечують «концепцію» нинішньої російської влади про «голод як спільне горе для країн колишнього Радянського Союзу й без особливостей в Україні», тому в Москві підготовлено багатотомну збірку документів «Голод в СССР». «Підважуючи історичні міфи, створені теперішньою російською владою, українські науковці «зазіхають» на легітимність цієї влади й авторитет Росії, — вважає кандидат історичних наук Марта Гавришко. — А це вже небезпека. Тому ці видання й опинилися в списку «екстремістів»».

Через голод 1932–1933 років у школу нікому  було йти 1940-го

Харчова блокада й примусове визначення місця проживання без засобів до існування зумовили неминучість масового вимирання населення. Епідемії, опухання внаслідок голоду, хвороби шлунка, недокрів’я, розумові розлади впливали на генофонд нації. Тільки природна міць могла її врятувати від вимирання й безповоротної деградації. Колгоспник із Полтавщини М. Рева в листі до Й. Сталіна в травні 1940 року писав, що сільська рада не видає довідок про смертність 1933 року, бо кількість померлих тоді перевищила відповідні показники попередніх 50 років. Люди, які залишилися живими, часто хворіли, були безсилі, у них погіршилися розумові здібності і зір. 1940 року в школу нікому було йти: діти нового покоління кілька років поспіль або не народжувались, або помирали під час пологів. На страждання й високу смертність серед дітей, небачене зростання кількості безпритульних і сиріт указують й інші документи з фондів ГДА СБУ: звіт ДПУ УСРР про операцію на селі в листопаді 1932-го — січні 1933 року. Відомості про Голодомор мали бути стертими не лише з офіційних документів, а й зі спогадів свідків трагедії. Тому чекісти жорстоко переслідували всіх тих, що намагалися зберегти ці спогади або, тим паче, передати їх комусь. За згаданий вище лист колгоспник Микола Рева отримав шість років ув’язнення…

Результати перепису, який спочатку радянський уряд визнавав як зразковий, невдовзі було засекречено. Радянське партійно-державне керівництво зрозуміло, що старанно приховувана страшна правда про катастрофу 1932–1933 років тепер може стати відомою. З’ясувалося, що в Україні, на відміну від інших радянських республік, кількість населення за десять років різко зменшилася.

У фондах ГДА СБУ зберігають офіційну доповідь ВУЦВК, підготовану до VI сесії Центрального виконавчого комітету СРСР. У ній міститься розлога характеристика природи, населення, розвитку різних галузей сільського господарства й промисловості України станом на середину 1920-х років. У доповіді було зазначено, що валовий збір хліба в Україні досягнув 37,7% від загальносоюзного, надлишок хліба оцінено в 378 млн пудів (в інших частинах СРСР — 222 млн пудів). Загалом 1925 року Україна мала 47,7% від союзних товарних хлібофуражних надлишків. За даними Центрального статистичного управління УСРР, кількість жителів України на той час становила 27 млн 860 тис. осіб, із них українців було майже 22 млн (79%), росіян — 2 млн 650 тис., євреїв — 1 млн 780 тис., поляків — 420 тис., німців — 390 тис. У містах проживало майже 5 млн осіб, а в селах — 23 млн. Абсолютна більшість українців мешкала в селах, які в 1932–1933 роках було виморено голодом.

Значну частину матеріалів перепису та багатьох людей, які його здійснювали, було знищено.

Попри волю сталінських сатрапів, розправа над учасниками перепису 1937 року виявила ще одні сліди злочину, який ретельно приховували, знищуючи документи й людей, котрі володіли об’єктивною інформацією про втрати українського населення в 1932–1933 роках.

Дмитро РОМАНЮК, газета «Народна армія»

 

Р. S. Матеріал підготовлено на основі інформації  Галузевого державного архіву СБУ, Національної академії наук України, Інституту історії України, Центру досліджень визвольного руху

Tags
Show More

Related Articles

Close