Люди нашого війська

За три роки війни — від солдата до начальника штабу батальйону

У мирному житті лейтенант Олексій Л. був учителем музики, а зараз його підрозділ тримає оборону в Пісках

Важко тепер повірити, що начальник штабу механізованого батальйону лейтенант Олексій у мирному житті був учителем музики в середній школі козацького міста Запоріжжя. На уроках він учив дітей нотній грамоті, співу, грі на акордеоні й гадки на мав, що колись пов’яже свою долю з армійською службою. Проте все змінилося 2014 року, коли війна вихором увірвалася в життя десятків його учнів, батьки котрих одразу стали на захист Батьківщини. Тоді Запоріжжя вважали майже прифронтовим містом, яке від блокованого російськими окупантами Маріуполя відділяли лише якихось дві сотні кілометрів. Учитель не став чекати, коли йому принесуть повістку, а сам подався до військкомату, звідки вийшов уже солдатом. Строкову службу Олексій не проходив. Тож два місяці підготовки на одному з полігонів Чернігівщини були для нього досить корисними. А відтак була війна, куди він потрапив на одну з найгарячіших ділянок фронту в районі Маріуполя у складі 23-го батальйону територіальної оборони «Хортиця»

Олексій і допіру добре пам’ятає своє перше бойове хрещення. Їхній взводний опорний пункт був розташований поблизу населеного пункту Новоселівка Друга. Ввечері він із товаришем повертався зі спостержного пункту роти. До наших позицій залишалося подолати всього 500 метрів, але саме тоді по них відкрили вогонь із великокаліберного кулемета «Утьос». Хлопці полягали на землю. Ворожий кулемет строчив безперервно, не даючи можливості підняти голови. Лише за дві години наші воїни все-таки прорвались до своїх. На допомогу прийшли бойові побратими, які вчасно помітивши, що товариші у скруті, зробили декілька залпів з гранатомета в бік вогневої точки противника. Після цього ворог на деякий час затих, і, користуючись цим затишшям, Олексій із товаришем заскочили в найближчу траншею.

А вже в грудні 2015 року він брав участь у звільненні населеного пункту Піщовик, який тоді був у так званій «сірій зоні». Звільняв його вже будучи командиром відділення і старшим солдатом. Разом зі своїми бойовими побратимами Олексій кілька місяців тримав оборону на ділянці Піщовик — Гнутове. Було дуже складно. Адже вони розташувалися на відкритій місцевості в низині, а противник — на панівних висотах, і звідти обстрілював наші позиції з артилерії й мінометів. Тому непросто було здійснювати й інженерні роботи. Всі будматеріали для обладнання позицій доводилося доставляти вночі, переносячи їх на собі. Через ведення російськими окупантами постійного спостереження робити це вдень було неможливо. Ворог одразу відкривав по машинах прицільний вогонь у разі спроб підвезення нашим захисникам боєкомплекту, будівельних матеріалів і продуктів харчування.

Саме тоді Олексій і проявив себе як умілий організатор, забезпечуючи безперебійне постачання всього необхідного для свого опорного пункту. Він досконало вивчив місцевість, визначив, на якій ділянці огляд із боку позицій противника найбільш обмежений, і вже зважаючи на це, проклав найбезпечніший маршрут доставки всього необхідного від КСП роти до позицій взводу. До речі, саме завдяки прокладенню цього маршруту нашим воїнам удалося евакуювати бійця, який отримав тяжке поранення на спостережному пункті після обстрілу з ворожого ПТКР.

Відтак командування призначило Олексія старшиною, і він почав відповідати за матеріально-технічне забезпечення роти. Здавалося б, що ця посада не настільки вже і пов’язана з виконанням суто бойових завдань. Проте насправді це зовсім не так. Йому як і раніше доводилося вступати в бій із ворогом. Адже доставляючи дошки, мішки, маскувальні сітки, він опинявся на передових позиціях, де ворог міг прицільно стріляти по ньому, тож Олексій відповідав вогнем на вогонь.

Восени 2016 року в житті Олексія почався новий етап військової біографії. Він вступив на офіцерські курси при Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Через три місяці йому вручили погони молодшого лейтенанта та диплом із відзнакою. Й до своєї військової частини він прибув уже командиром механізованого взводу.

— Звісно, мені, вчорашньому солдату, важко було привчити своїх побратимів, щоб вони ставилися до мене не лише як до товариша, а й уже як до командира, — згадує Олексій.

Та допоміг випадок. Під час бою в навідника протитанкового гранатомета виникли проблеми з розрахунками щодо визначення цілевказівки. Дещо розгублений хлопець у непростій ситуації не знав, що робити. А командир обслуги почав на нього кричати. Побачивши, що ситуація ускладняється, Олексій вирішив узяти командування обслугою на себе. Молодший лейтенант швидко встановив необхідні параметри та зробив постріл. Після цього випадку навіть бувалі воїни почали ставитися до нього з неприхованою повагою. А справжньою перевіркою командирських якостей Олексія стала оборона населеного пункту Верхньоторецьке, що поблизу Авдіївки. У той час він уже був призначений на посаду командира роти, і 33 дні (з 1 квітня до 3 травня 2017 року) його підрозділ провів у безперервних боях. Російські окупанти докладали всіх зусиль, щоб прорвати оборону наших військ на цій ділянці фронту і вийти у фланг українських підрозділів у районі Ясинуватської розв’язки. У цьому запеклому протистоянні переломною стала ніч з 6 на 7 квітня. Зранку почався обстріл, який тривав цілий день. На наші позиції обрушився шквал вогню важкої артилерії, мінометів, а ближче до півночі наші спостерігачі доповіли, що чують шум двигунів танків. Імовірно, ворог вирішив під прикриттям артилерійського вогню підігнати до наших позицій танки й відкрити вогонь прямою наводкою. Олексій вирішив випередити атаку противника.

— Я дав команду висунути на спостережний пункт два розрахунки СПГ-9, і взяв командування одним із них на себе, — розповів Олексій. — Відстань до ворожих танків — близько трьох кілометрів. П’ять російських Т-72 взагалі, немов на навчаннях, виїхали на пагорб без засобів маскування. Напевно, противник розраховував, що ми cховаємося в бліндажах, і відповісти їм буде нікому. Танки були напоготові вдарити прямою наводкою. Якби це сталося, наші інженерні споруди навряд чи витримали б такий вогневий удар.

Але наші військові спрацювали на випередження. Перший постріл із гранатомета виявився не тільки дуже гучним, а й несподіваним для ворога. Граната влучила в борт танка ще тоді, коли він рухався. Стовп диму та вогню змусив інші танки зупинитися й почати відхід у бік балки. Друга граната влучила в башту іншого танка, який уже дав задній хід. У ворожих танкових екіпажах почалася паніка, і вони стали хаотично відходити різними напрямками.

Саме завдяки своєчасним рішучим діям молодшого лейтенанта Олексія було виграно дорогоцінний час. А за півгодини за вказаними координатами запрацювали наші засоби «старшого начальника», і загроза щодо ворожого прориву була ліквідована.

Цей бій залишився в пам’яті Олексія назавжди. І він пишається тим, що в такій складній ситуації спромігся не тільки виконати бойове завдання, а й зберегти найдорожче — життя своїх підлеглих.

У грудні 2017 року Олексію було присвоєно чергове офіцерське звання — лейтенант, а вже навесні 2018-го його призначили на посаду начальника штабу батальйону. Зараз підпорядкований йому підрозділ тримає оборону в населеному пункті Піски, що поблизу донецького аеропорту. І, як і зазвичай, кожну свою дію лейтенант Олексій розраховує так, щоб запобігти втратам серед особового складу, водночас завдаючи максимальних утрат ворогу.

Олександр КІНДСФАТЕР, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close