Люди нашого війська

Поранений що є сили закричав: «Не підходь! Уб’ють! працює снайпер!» Не послухалась, упала на землю й поповзла

СЕРЖАНТ АЛІНА ДОННИКОВА НЕ РАЗ РЯТУВАЛА ЖИТТЯ ПОРАНЕНИМ ПІД ВОРОЖИМ ВОГНЕМ, СТИСКАЛА ЗУБИ Й РОБИЛА НЕМОЖЛИВЕ

Сержант Аліна Донникова

Травень 2018-го. Околиці Авдіївки. Сонячний ранок розривається періодичними вибухами. Не встигла Аліна Донникова сьорбнути кави й помріяти про спокійний день, як прибіг боєць: «Трьохсотий»! Біжіть на позицію! Сюди не дотягнемо, кров’ю стікає!» Вона миттєво екіпірується, бере свій лікарський наплічник — і в бій. Добре, що шлях близький: метрів із двісті, тож добігають менш ніж за хвилину.

Побачивши пораненого, медик одразу зрозуміла: ситуація вкрай критична. Поранення несумісне із життям. Стільки крові вона ще жодного разу не бачила. Снайперська куля зайшла в шию, перебила трахею, артерії, легені та вийшла ближче до лопатки. Поранений утрачав кров, а що робилося всередині його тіла, жінка й гадки не мала. Закинути його на плечі й перенести в безпечне місце не було змоги, тож треба було діяти негайно.

Повітря періодично пронизував свист куль, але для неї не було жодних звуків, окрім крику пораненого. Вона не чула, чи бій іще триває, чи ні. Узялася рятувати. Просто на полі бою зупинила кровотечу. Але місця поранення специфічні, тому джгут не накладеш, міцно не забинтуєш, а крові український снайпер і так утратив критичну кількість, тож Аліна вирішила до самого госпіталю тримати бинти руками. Разом із побратимами на ношах винесли пораненого до місця, де вже чекав автомобіль.

Машина з максимальною швидкістю мчить по фронтових вибоїнах. Вона продовжує затискати солдатові рану, тривожно вслухаючись у стукіт агрегатів машини й молячись іще й про те, щоб техніка не підвела. Хлопець у стані травматичного шоку, знеболювальні й заспокійливі не дуже допомагали, тому жінка всіма способами утримувала його в притомності.

— Кажу йому: «Ти молодець, ти сильний, тримайся», — а саму всю трясе, — пригадує Аліна. — Я наказала йому, щоб не говорив і дихав тільки носом, аж дивлюся, він щось хоче сказати. Прихилилась до нього, питаю: «Дмитре, що ти хочеш?» Хрипким голосом він промовив: «Жити!» Ми мчали на нереальній швидкості. Уже за півгодини після того, як ворожа куля прошила хлопця, він був на операційному столі. Професор, який оперував снайпера, давав тільки десять відсотків на те, що той виживе.

Це був тільки четвертий день служби Аліни на новому місці. До цього вона два роки прослужила медиком танкового батальйону. Жінка ще мало з ким була знайома, та одразу зрозуміла, що нудьгувати й тут не доведеться. А коли ввечері допивала холодну каву, їй зателефонував невідомий чоловік: «Будьмо знайомі, Аліно! В одному батальйоні служимо, сьогодні ви мого сина врятували, я ваш боржник». Уже коли Дмитро прийшов до тями, він почав шукати свою рятівницю. Його хриплий голос жінка впізнала одразу. Йому вистачило сили тільки на щире: «Дякую. Я завдячую тобі життям». А вона: «Ні в якому разі. Я тільки виконувала свою роботу».

Уже за кілька днів війна знову випробувала Аліну на міцність. Усе починалось, як і тоді. Ранок, кава, крик ротного: «Дівчата, «трьохсотий»! Вона побігла вже добре знайомими шляхами на позицію. Поранений що є сили закричав: «Не підходь! Уб’ють! Працює снайпер!» Не послухалась. Упала на землю й поповзла.

— Рюкзак кинула перед собою, автомат — у руці, повзу, та ще й важкий броник на мені, незручно, — розповідає Аліна. — А кулі пролітають зовсім поруч. «Боже, невже це кінець?» — промайнуло в голові. Здається, ті 10–15 секунд тривали цілу вічність. Підняла голову: ніби минулося. Доповзла до бійця, наскрізне поранення, найімовірніше, ще й внутрішня кровотеча. Швиденько зупинила кров, а боєць каже: «Там іще один поранений є, він біг мені на допомогу». Знайшла і його. Куля зайшла між оком і щелепою, а вийшла через шию, не зачепивши жодної артерії. Тобто сантиметр ліворуч — сантиметр праворуч, і все могло бути інакше. Третій народжений у сорочці за день… Обстріли не припинялися. Щоб хоч якось евакуювати поранених, створили димову завісу. На щастя, усе вдалося…

Хлопці вижили, проходять лікування й вже навіть просяться назад, на передову. А зберегла їх, по суті, та сама перша медична допомога. Таких історій у біографії Аліни Донникової багато. Війна зробила юну дівчину дорослішою, інакшою. Ще б пак! Понад два роки на передовій! Тут вона зрозуміла, що може працювати більше, ніж могла собі уявити. Тому тепер, якщо потрібно виконати щось неможливе, Аліна стискує зуби й виконує. Інакше ставиться до цього бабуся, яка її виховувала. А от чоловік чудово розуміє кохану, адже він снайпер у тій же бригаді.

— Він не намагається забрати мене з передової, не каже: «Що ти тут забула?» — бо добре знає відповідь, і я це ціную, — пояснює жінка. — Ми можемо перебувати за кілька кілометрів одне від одного й не бачитися місяцями. Коли зустрічаємося, то освідчуємось одне одному під кулями й знову роз’їжджаємося. Звісно, за нього хвилююсь більше, як за себе. Зателефонував, сказав: «Іду на завдання», — а я затамовую подих і тільки коли почую: «Усе гаразд», — полегшено зітхаю.

Удома на неї чекає маленька донечка. І хоч учорашні друзі часом атакують: «У тебе ж дитина! Воно тобі треба?» — Аліна переконує, що якраз її вона і йде захищати.

— Ідемо по вулиці з донечкою під час відпустки, а повз нас рухаються люди у формі. Настя каже: «Мамо, це твої, з роботи!» Колись у садку запитали, чим мама займається, то вона відповіла, що «поганих дядечок проганяє, а хороших лікує».

***************

Старший солдат Дмитро Єлецький:
— Добре пам’ятаю, як я лежав: паморочилося в голові, непритомнів, до мене підбігла Аліна і почала діяти. Міцно притиснувши бинти до моїх ран, розмовляла зі мною всю дорогу. Я скаржився, що боляче, не можу дихати, та вона професійно відвертала мою увагу, я аж жартувати почав.

Вразила космічна швидкість, з якою ми домчали до лікарні. Не знаю, як їм це вдалося, дорога ж уся в ямах. Операція тривала шість годин, ще дві — медики чекали, поки вийде тромб.

Батько на той час уже дістався до лікарні й чекав на вирок лікарів. Почув «жити буде» і повернувся на позиції. Йому взагалі дісталося того дня. Спочатку по рації передали про 200-го. Він рознервувався, дзвонив, питав, хто. Сказали, що це я, але цифра — 300! Живий, хоч і важкопоранений.

З батьком служимо в одному батальйоні. Я пішов на фронт ще 2014 року, а він — наступного. Зараз чекаю на реабілітацію і дуже сподіваюся, що за кілька місяців зможу повернутися на передову.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close