Люди нашого війська

«Cльози текли рікою, коли побачила в новинах інтерв’ю свого найважчого пацієнта»

НА СВІЙ 31 РІК КАПІТАН МЕДИЧНОЇ СЛУЖБИ АННА МАРЧУК ТАК НАПРАКТИКУВАЛАСЯ НА ПЕРЕДОВІЙ, ЩО НАБУТОГО ДОСВІДУ ЇЙ ВИСТАЧИЛО Б НЕ НА ОДНУ ДИСЕРТАЦІЮ

Анна Марчук

«Я вже ніби й добре звикла до стрілянини. Та коли в погребі здригаєшся всім тілом разом із землею, то мимохіть накриває страх», — розповідає капітан медичної служби Анна Марчук. У неї таке саме екіпірування, як і в бійців: бронежилет, каска, під якою вона ховає довжелезне волосся, а ще 25-кілограмовий рюкзак, який жінка називає міні-реанімацією. «Дозволь допоможу твою «косметичку» нести», — часто пропонують бійці. «Ні-ні, це все має бути при мені, бо шукай вас потім!»

На свій 31 рік Анна так напрактикувалася на передовій, що набутого досвіду їй вистачило б не на одну дисертацію. За останні три роки вона спробувала себе майже у всіх ланках військової медицини: понад рік була медиком однієї з десантних бригад, ще рік провела в мобільному шпиталі. Та й у гарнізонному госпіталі спокою не знала. Скількох урятувала за той час, не рахувала, та, схоже, кількість тих, котрі зобов’язані їй життям, давно перевалила за кілька сотень.

— У бригаді в нас був чіткий розподіл обов’язків. Десантники визволяли українські міста, а я рятувала їх, — пояснює жінка. — Та насправді складно було не через інтенсивність роботи й хронічне недосипання, а через те, що рятувати, а інколи й втрачати доводилося друзів. От зранку жартуєш із хлопцем, п’єш чай, він пригощає тебе шоколадкою, а ввечері під рясним ворожим вогнем мчиш розбитими фронтовими дорогами з єдиною думкою: «Хто? Хто цього разу? Тільки б не він!» Приїжджаєш робити все можливе й неможливе і розумієш, що більше твого товариша немає. Але ти навіть поплакати не можеш, бо знову озивається рація: «Трьохсоті!»

Пам’ятаю, як привезли з позиції капітана зі смертельними пораненнями. Привезла його теща, яка служила медиком в одному підрозділі з ним, а вдома на нього чекала вагітна дружина. Вона влетіла на машині зі словами «Знаю, що ти робиш дива!» Того разу дива не сталося…

Та хоч болісних моментів було немало, дивовижних порятунків було значно більше. Саме тоді Анна розуміла, що весь оцей режим «нон-стоп», усі недоспані ночі є недаремними.

— Уже коли я перевелась у 66-й мобільний шпиталь, нам доставили хлопця зі складним пораненням голови. Ми розуміли: навіть якщо він виживе, то навряд чи буде нормально говорити, ходити, мислити… Операція була вкрай складною. І хоч вона пройшла успішно, жодних обіцянок ніхто дати не міг. На подальше лікування його направили в Київ. Через заклопотаність я не відстежувала його подальшу долю. Та й розуміла, що навряд чи фінал історії позитивний. Аж тут через місяць дивлюсь новини по телевізору й бачу, як цей майже безнадійний пацієнт дає інтерв’ю. Я аж очі протерла з подиву, і сльози потекли рікою.

Пригадує Анна ще одного складного пораненого. Хлопцеві 19 років, та на вигляд він іще молодший, сирота. Підірвався на гранаті. Ситуація була жахливою, поранення несумісне із життям, але медики розпочали боротьбу.

— Я не відходила від нього кілька ночей, — пригадує Анна. — Стан хлопця був критичним, ми постійно вливали препарати, робили обстеження. Це була безперервна робота. Якось помітила, що хлопець хоче щось сказати, нахилилася до нього, а він прохрипів: «Я так хочу жити». Хлопець залишився без ніг, але зовсім ні на що не скаржився. Коли третього дня йому стало трохи краще, я застрибала з радості. Зрозуміла, що можу ще тиждень не спати, аби тільки вижив. Пригадую, як пізніше він попросив пити, а його «дякую» стало найвищою нагородою для нас, медиків. Ми ж розуміли, що цього «дякую» могло й не бути.

Жінка розповідає, що часто її сприймали як психолога. Приходили з найелементарнішими проханнями: дати таблетку проти болю в голові чи заклеїти пальця — і починали годинами розповідати про свої переживання. Та знайти потрібні слова іноді було зовсім непросто…

— У бліндаж залетіла міна, хлопцеві довелось ампутувати праву руку. Йому 28 років, симпатичний, високий, накачаний. Намагався жартувати й ніби дуже стійко тримався. А якось я забігаю до нього й бачу, як він дивиться на куксу й плаче. Я розумію, що всі мої «добре, що живий» його не заспокоять. На це неймовірно важко дивитися.

Були на фронті й курйозні ситуації, коли мужні чоловіки, які пройшли через десятки боїв, боялися найпростіших медичних маніпуляцій.

— Бувало, ставиш катетер або робиш укол, а хлопець кричить, ніби я його шматую, — розповідає медик. — Якось, коли я була на стабілізаційному пункті в Кураховому, до нас привезли хлопця після ДТП. Оглянувши його, ми зрозуміли, що потрібна термінова відкрита операція. Він як зарепетував; «У мене все добре! Не чіпайте! Дайте якусь таблетку, і я пішов!» Кажемо: «Яке ж добре? У тебе внутрішня кровотеча!» Ледве переконали його, що треба рятувати життя. Насправді таких ситуацій було чимало. У бою справжній камікадзе, а шприца боїться.

«Кохання не знайшла на фронті, усе-таки три роки серед чоловіків?» — запитую жінку. «Та яка там любов? На жаль, занадто багато роботи, і на особисте життя ніколи немає часу», — відповіла вона.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Tags
Show More

Related Articles

Дивіться також

Close
Close