Україна і світ

Заслужений тренер України з греко-римської боротьби підполковник запасу Олександр Котовий: «Коли 2004 року наша команда стала чемпіоном Європи, випередивши росіян, московський тренер відмовився підійматися на п’єдестал»

Перед полтавським школярем Сашком Котовим не стояло питання, якому виду спорту себе присвятити. Юний земляк легендарного Івана Піддубного свідомо вибрав борцівський килим. Не полишав Олександр занять боротьбою й під час навчання в Полтавському вищому зенітному ракетному командному училищі. Тоді ж став регулярно долучатися до навчально-тренувальних зборів у київському СКА. А 1978 року здобув перший чемпіонський титул — став найкращим в Україні у ваговій категорії 74 кг.

Потім служба в Центральній групі військ, навчання у військовому інституті фізичної культури й бажане розподілення в Київ тренером у спортивний клуб 17-ї повітряної армії, а згодом — у створений Центральний спортивний клуб Збройних Сил України на посаду начальника команди єдиноборств. Саме в головному армійському спортклубі, а потім і в спортивному комітеті оборонного відомства повною мірою розкрився тренерський талант офіцера. На Перших світових іграх військовослужбовців 1995 року наші борці під керівництвом Котового посіли друге місце слідом за росіянами. Через чотири роки успіх вони повторили. Наприкінці 1999 року Олександра Котового запросили на посаду головного тренера молодіжної збірної України, яка наступного року виборола бронзові нагороди континенту, а згодом стала чемпіоном світу.

Із 2003-го по 2005 рік і з 2009-го по 2012-й Олександр Васильович очолював національну збірну країни з греко-римської боротьби. 2002-го четверо борців із восьми, які поїхали на чемпіонат Європи, повернулися з медалями. А 2004-го українські борці стали чемпіонами Європи, випередивши збірну Росії.

Із 2017 року Олександр Котовий, якого колеги й фахівці спортивної боротьби по праву називають найуспішнішим українським тренером останніх двох десятиліть, працює в Естонії, де опікується командою Korrus-3 («Третій поверх») і тренує молодіжну команду цієї країни.

Нещодавно, перебуваючи на Батьківщині, Олександр Васильович завітав до «Народної армії». Розмовляли з гостем про боротьбу й тренерську долю.

— Вважаю, що мені надзвичайно пощастило в тренерській кар’єрі, тому що довелось не запозичати чийсь досвід, а власноруч формувати в собі тренера «з нуля», — зазначив на початку нашої бесіди Олександр Котовий. — Коли тільки-но заснований спортивний клуб повітряної армії вимагав створення команд, їздив по військових комісаріатах, добирав здібних хлопців для служби в спортивному підрозділі. На той час у команді навіть було два чемпіони СРСР: В’ячеслав Зварич та Андрій Пахомов. Звісно, у голові тримав методику роботи свого першого тренера Володимира Арсентійовича Бережного й армійського тренера Владлена Костянтиновича Тростянського. Але я їх не копіював, а поступово вибудовував свою філософію й тренерське бачення підготовки борців греко-римського стилю.

— Мабуть, ніщо так не окрилює тренера, як перші чемпіонські звання вихованців.

— Звісно. Уже 1992 року мій учень, харків’янин Ігор Бугай, став чемпіоном Європи. Свою радість розділяв із першим тренером Ігоря Сергієм Беспаленком. Цей тренерський успіх, безперечно, надихнув і став своєрідним тестом на професіоналізм. У такі моменти головне для тренера — не замовити зірку, а поступово йти далі. А ще — заручитися підтримкою старших колег, прислухатися до їхніх порад і настанов. І я вдячний долі, що такі люди трапилися на моєму шляху. Найперше — це легендарний Олег Костянтинович Корват, який 20 років очолював збірну України, та не менш видатний тренер Василь Федосійович Кот, мій багаторічний колега, що понад 40 років віддав армійському спорту. На жаль, Василя Федосійовича вже немає з нами, але його численні учні популяризують греко-римську боротьбу й виховують юних спортсменів.

— Наприкінці 1999 року вам запропонували очолити молодіжну збірну України. Не важко було поєднувати армійські тренерські обов’язки з роботою в збірній країни?

— Коли віддаєшся улюбленій роботі на всі сто відсотків, то не відчуваєш ані втоми, ані надмірної завантаженості. До того ж у збірній були й представники армійських клубів, тому я з користю працював на два фронти. Була цілковита підтримка Федерації греко-римської боротьби й спортивного керівництва Міноборони. Тренерська робота в молодіжці потребує повної самовіддачі й терпіння, постійних тісних контактів із тренерами спортсменів. Я пишаюся тим, що 18 років тому зумів вивести юніорську збірну в чемпіони світу. Про ту подію мені нагадує наручний годинник, який я купив на отриману премію за перемогу. А головне завдання тренера молодіжки — підготувати гідну зміну для національної збірної країни.

— У ній вам згодом випало пропрацювати головним тренером сім років.

— Так, то була дуже цікава й відповідальна робота. Уже першого року моєї тренерської роботи на чемпіонаті Європи ми розділили з росіянами друге-третє місце, поступившись тільки грузинській збірній. 2004 року обійшли в командному заліку своїх суперників і стали чемпіонами континенту. А головний тренер росіян Геннадій Сапунов відмовився підійматися на друге місце п’єдесталу, пославши замість себе помічника. Так болісно він відреагував на нашу перемогу.

— Незважаючи на очевидні успіхи борців збірної, вам невдовзі довелося залишити тренерський стільчик.

— На жаль, інтриги та закулісні ігрища чиновників від спорту нерідко перешкоджають плідній роботі тренерського складу. І це я відношу не тільки до своєї діяльності. Результати в спортивній боротьбі, як і в інших видах спорту, залежать від багатьох чинників. Чемпіонські злети чергуються зі спадами. І це неминуче, адже спортсмени — то передусім люди зі своїми характерами, психологією, настроєм. Часто-густо на результат впливає суб’єктивність суддів. Але найгірше, коли в роботу тренера вмішуються чиновники зі своїми «порадами» та «баченнями». Така робота мене не задовольняла.

— І все ж через чотири роки ви вдруге зайшли в одну й ту саму річку — знову очолили головну збірну.

— У Федерації греко-римської боротьби мене переконали, що ситуація змінилася та що втручань у роботу головного тренера не буде. Спочатку так воно й було. 2010 року на континентальному чемпіонаті ми розділили з турками друге-третє місця. А через два роки були вже одноосібними срібними призерами, поступившись першим місцем постійним суперникам — росіянам.

— 2012 року на чемпіонат Європи ви вперше запросили в головну команду Жана Беленюка.

— Дебют його виявився досить вдалим: він виборов «бронзу». Мені й раніше радили залучати Жана до головної команди. Але я свідомо відтягував його дебют не тому, що не довіряв молодому таланту, а тому, що вважав його неготовим до боротьби в тактичному плані. Ми з ним неодноразово спілкувались на цю тему, і він погоджувався з моїми доводами. Наприкінці 2011 року я його вперше запросив на збір головної команди, а згодом і на турнір у Фінляндії, де він в красивому стилі переміг призера світового чемпіонату. Так розпочалося сходження до чемпіонських вершин найобдарованішого на сьогодні українського борця. До речі, за мого сприяння Беленюк перейшов в армійський клуб із профспілкового. Його тренери Віталій Киселиця та Олексій Добровольський підтримали мою пропозицію, і Жан уже не перший рік виступає за ЦСК ЗСУ.

— Олександре Васильовичу, як ви опинились в Естонії?

— 2013 року я закінчив роботу в збірній країни й зосередився на тренуванні спортсменів Школи вищої спортивної майстерності Київської області. Обміняв свій легковик на мікроавтобус, і на ньому ми виїжджали на збори та змагання. Якось мені зателефонував мій давній знайомий, у минулому військовий, керівник естонського клубу єдиноборств Мартін Плазер із пропозицією потренувати естонських спортсменів. До того там працював наш фахівець чемпіон Європи, володар Кубку світу Григорій Комишенко. Я погодився й підписав контракт до 2020 року. А в листопаді 2017-го мені запропонували ще й очолити молодіжну команду Естонії. Я там не на самоті: національну збірну цієї країни очолює в минулому мій вихованець, армієць Ігор Бугай. Поки що результати скромні, але в тому, що Естонія заслужила наступного року приймати чемпіонат світу з боротьби, вважаю, є заслуга й українських фахівців.

P.S. За останні чотири роки українська збірна з греко-римської боротьби жодного разу не опинялась на європейському п’єдесталі. На нещодавньому чемпіонаті Європи в російському Каспійську, куди українські борці поїхали в обхід рекомендацій Мінмолодьспорту, на десять спортсменів припало тільки чотири перемоги й жодної медалі. Чи не недооцінюємо ми свої тренерські кадри?..

Записав Олександр ТЕРЕВЕРКО, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close