Україна і світ

Сергій Притула: «Найважче усвідомлювати, що в країні досі є ще багато людей, які вдають, що війна на Сході держави їх не стосується»

За чотири роки війни відомий український телеведучий зібрав понад 30 млн грн для української армії, об’їздив чи не всю лінію зіткнення, щоб підтримати й подякувати нашим бійцям

Сергій Притула займається волонтерською діяльністю вже понад десять років. Спочатку допомагав дітям, збирав разом із колегами гроші на добудову дитячих будинків. Коли на Сході України запалала війна, кинувся підтримувати українських бійців. Збирав кошти й закуповував необхідне. Навчився розумітися на прицілах, тепловізорах, касках, бронежилетах… Сам неодноразово відвозив усе на передову. Уже понад чотири роки Сергій живе в шаленому ритмі, розривається між сім’єю та роботою, збиранням коштів і благодійними концертами, придбанням військових спецзасобів та поїздками на Донбас. Про це — в його ексклюзивному інтерв’ю читачам «Народної армії»

— Пане Сергію, ваша волонтерська діяльність сягнула величезних масштабів. Коли відбулась ваша перша поїздка як волонтера?

— Майдан, потім Крим. Я давно товаришую з прикордонниками, тож коли дізнався, що на Чонгарі є певні проблеми, швидко напакував свій джип бронежилетами, розвантажками під АК й РПК, ліками, цигарками, харчами та разом із телеведучим Геннадієм Попенком рвонув до хлопців.

— Не раз бачила в Інтернеті ваші фінансові звіти. Звітуєте практично про кожну зібрану й витрачену гривню. Яку суму вдалося зібрати за роки війни?

— Нині — це понад 30 мільйонів гривень.

— Ідея відкрити благодійний рахунок виникла одразу?

— Ні. Коли якось приїхав до хлопців на той же Чонгар, тоді, пригадую, прийшло багато людей, давали гроші готівкою. Підходили й казали: «Дай нам якісь реквізити, ми б перераховували кошти». Чомусь уже тоді довіряли моїй персоні (сміється). Стало зрозуміло, що потрібно задіяти ресурси, щоб люди допомагали дистанційно. Я не знайшов нічого кращого на той момент, аніж виставити реквізити своєї кредитки, тому що в мене не було якихось рахунків. А потім посипався такий вал грошей… добре, що я пам’ятав, скільки моїх там лежало (усміхається). Згодом відкрив гривневий, доларовий та єврорахунки.

— Не раз чула, що з початку війни була досить активною українська діаспора. Звідки здебільшого надходять перекази?

— Це не так легко одразу сказати, тому що СМС-банкінг практично не відображає, від кого приходить переказ. Але люди пишуть у приватні повідомлення. Переважно це США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Швейцарія, Голландія, навіть Арабські Емірати. Рідше Австралія, іноді наші, які живуть в Африці. Звісно, той потік коштів не зрівняється з гривневим. Можливо, причина в тому, що за кордоном люди мене особисто не знають.

Якось була посилка з Німеччини: надіслали ліки, це наша діаспора там кошти зібрала й закупила. Вони сказали: «Виставте, будь ласка, фотографію, що воно до вас дійшло, тому що є чимало людей, які сумніваються, давати чи не давати кошти, хто такий той Притула… Якщо ви покажете, то, можливо, у них більше довіри з’явиться». Тож, отримавши посилку, ми виставили світлини і про її надходження, і про те, як вона поїхала до хлопців на Схід країни. Так ми робимо донині.

— Знаю, у волонтерстві вас підтримують земляки та колеги з гумор-шоу «Вар’яти». Завдяки вам нині працює реабілітаційний центр у Тернополі.

— Так, реабілітаційний центр «Крок назустріч» перебуває на нашому балансі із червня 2015 року. Ми повністю оплачуємо всі його витрати: від оренди приміщення до канцелярського паперу. Там працює четверо психологів, які опікуються сім’ями загиблих бійців, їхніми дітьми, надають допомогу ветеранам, улаштовують табори для дітей атовців тощо. Приємно, що наші дівчата-психологи не обмежуються тільки Тернополем, а й роблять регулярні виїзди-тренінги в райони області.

— Маєте якісь цікаві історії, адже ви часто спілкуєтеся з хлопцями?

— Хлопці дуже раді, коли до них хтось приїжджає, я маю на увазі не тільки медійних персон, а й, зрештою, волонтерів. Коли хтось приїздить, то це завжди якийсь місточок від дому до тебе. Вони цікавляться всім, якимись новинами, про що не знають. Завжди плачуть, коли їм привозять малюнки від дітей. Але й почуття гумору в них — ого-го. Ось перед ними людина з «телика», і вони одразу починають розпитувати про інших «зірок». Наприклад, дуже цікавило, чи правда, що у Світлани Лободи такі великі губи, як вареники (це я цитую хлопців), цікавило, чи правда, що у Фреймут дуже тоненька талія (сміється).

— У якомусь інтерв’ю на початку війни ви казали, що воліли б очолити відділ пропаганди, де боролися б за підтримання позитивного іміджу бійців нашої армії.

— Так, я переконаний, що в цій ситуації в країні будь-яке криве слово на адресу армії — це просто ніж у спину нашим хлопцям, які воюють там. Так, там досі є купа проблем і, на жаль, гинуть люди. Але хлопці тримаються, ризикують життям заради громадян України та їхніх дітей. Ніхто не має права погано говорити про українську армію, бо наша армія найкраща, наші солдати найкрутіші, наші офіцери найбравіші.

— Нині забезпечення армії не те, що було на початку війни. Ви й самі казали, що шукали, кому віддати тільники, які подарувала на одній із телепередач Маша Єфросиніна…

— Останні два роки я зосередився на тепловізійних і нічних прицілах, снайперських комплексах, квадрокоптерах, водолазному спорядженні, військових планшетах. Щодо перших двох пунктів за останній час із боку держави відбувся рух. Принаймні коли я минулого року відвідав Піски й побачив у бійців «Арчер» за вісім тисяч «зелених», то переконався: держава працює. Зі снайперськими комплексами цього року теж є прогрес. А от щодо інших позицій, то волонтери досі мусять забезпечувати критичні потреби.

— Знаю, багато ваших колег, українських артистів-волонтерів, мають «свої» підрозділи… Як ви обираєте, з ким співпрацювати? Скільком батальйонам допомогли за цей час?

— Кожен почав займатися тим, що йому ближче. Наприклад, я спочатку займався тільки оптикою, а коли спробував зробити закупівлю броників, зрозумів, що, скажімо, у Тараса Тополі це набагато краще виходить. Він із самого початку зі своїми хлопцями виїздив на полігон, робив пристрілювання плит, аналізував, які підходять, а які — ні. Льошка Мочанов почав ганяти до десантників… У мене так склалося, що я познайомився з керівником тернопільського підрозділу «Альфа». Потрібна була найсучасніша оптика для роботи на Донбасі: коліматорні приціли, прилади нічного бачення, тепловізори… Хлопці спочатку самі мені пальцем показали, що потрібно, і я намагався забезпечити ці потреби. Скоро сам навчився розумітися і на асортименті, і на цінах. Коли цей підрозділ було повністю укомплектовано, хлопці перекинули мене на 8-й полк спецназу. Тоді мені дуже сподобалося, як командир сказав: «Сергійку, дякую! Ми вже запаковані! Зверни, будь ласка, увагу на хмельничан». Так я познайомився з хлопцями з Хмельницького, Кам’янця-Подільського, Волочиська, спецпризначенцями розвідки. Потім пішло-поїхало. Скільком підрозділам допоміг — не знаю. Але приємно, коли десь посеред вулиці людина може спинити і подякувати за те, що в 2014–2015 заїжджав до них у підрозділ чи допомагав дистанційно.

— Пам’ятаю, що чи не найбільше здивування в інтернет-спільноти викликала ваша співпраця з військовими водолазами. У коментарях читала, що багато хто навіть не чув про існування такого підрозділу.

— На жаль, водолази не були серед пріоритетних напрямків у Збройних Силах, хоча вони виконують досить великий обсяг роботи. Це саме ті хлопці, які завжди мають бути готові до захисту наших позицій із моря. Зрештою, коли на місці підірваних мостів прокладали понтони, то хто дно річок досліджував? Ті ж водолази!

Саме тому вирішив їх підтримати. Це не конкретно взятий батальйон. Це певні підрозділи з різних родів військ. Приміром, спочатку я допомагав Чернігівському науково-дослідному центру ЗСУ (шість комплектів водолазного спорядження), потім узявся за маріупольський загін морської охорони Держприкордонслужби (шість комплектів та тепла форма), потім знайомий водолаз перекинув мене на Кам’янець-Подільський центр розмінування ЗСУ. І туди ми теж багато чого придбали, уже з ліку збилися. Крім того, посприяв у якихось питаннях хлопцям з очаківського морцентру, одеситам. Для ефективної та якісної роботи хлопцям потрібне висококласне спорядження.

— У кожній справі без труднощів не буває. Що для вас тут найважче?

— Найважче усвідомлювати, що в країні досі є ще багато людей, які удають, що війна на Сході держави їх не стосується. Водночас допомога й зараз є дуже доречною, адже постійні донори теж виснажуються.

— Що побажаєте нашим бійцям?

— Міцного здоров’я! Сили духу! І пам’ятати, що в кожному визволеному місті або селі український боєць має бути взірцем поведінки, а не підкріпленням кремлівської пропаганди!

Розмовляла Ольга МОСЬОНДЗ, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close