Збройні сили України

Неспокійний «Еверест»

Про життя й побут наших захисників на Луганщині

— Броню й каски при собі маєте, шановні панове «папараці»? — з усмішкою запитує командир батальйону та, отримавши позитивну відповідь, продовжує. — Сьогодні можете подолати 8848 метрів над рівнем моря, а якщо бути точнішим, побувати на «Евересті». Але, на превеликий жаль, ми з вами не в Гімалаях на кордоні Китаю й Непалу, а на лінії розмежування, якою ця проклята війна розділила мою рідну Луганщину

Прослухавши коротенькій інструктаж про заходи безпеки, рушаємо на позиції українських бійців, яких на сьогодні задіяно в операції Об’єднаних сил.

— Нині ми трішки вирівнюємо лінію оборони, створюючи смугу забезпечення, що включає в себе зайняття найвигідніших позицій на певному віддаленні від населених пунктів, а також гарантує безпеку місцевого населення й поліпшує наш тактичний рівень. Ми ретельно ущільнили свої підрозділи, які відтепер зі своїх вогневих позицій спостерігають за сусідами як праворуч, так і ліворуч, — розповідає наш провідник військовослужбовець Петро.

Уже опинившись на місці навколо укріплень наших захисників, бачимо величезні свіжі вирви.

— Це наслідки сьогоднішньої ночі, на щастя, обійшлося без жертв, — розповідає командир взводу, вийшовши з бліндажу нам назустріч. — І якщо вдень тут, умовно кажучи, спокійно, то вночі загальна картинка дещо змінюється. Під прикриттям темряви ворог намагається виявити наші слабкі місця. Іноді навіть зранку він гатить із 82-мм мінометів, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї. Однак у міру того, як настає новий день, звуки війни над нашою позицією вщухають.

Про те, що війна на якийсь час призупинилася на цьому маленькому клаптику української землі, ми відчули одразу, побачивши, як спокійно солдати чистять особисту зброю, дехто курить у куточку, інші в імпровізованій їдальні п’ють запашну каву та смакують бутербродами.

Водночас один з армійців підгодовує місцевих улюбленців — гусака та гуску. На самісінькому «нулі» ці тварини з’явилися не для того, щоб у скрутний час прогодувати бійців, а для задоволення та подолання нудьги. Багато кого з хлопців призвано із сільської місцевості, тому це ще й нагадування про малу батьківщину. До речі, саме тому вздовж окопів посаджено грядки із селерою, цибулею та помідорами.

— Хлопці, стомлені роками війни, намагаються навіть у таких складних умовах створити поруч щось на кшталт рідної домівки, — пояснює, сидячи в окопі й попиваючи каву з металевого кухля, військовослужбовець Андрій.

Десь неподалік чуємо вихід міни та її розрив. Інтуїтивно пригинаємося, але Андрій, не відриваючись від свого ґаджета, заспокоює:

— Це не до нас, але дуже правильно, що залишаєтеся напоготові. Наприклад, сьогодні вночі ворог поцілив і по наших позиціях, прийшло більше як десять мін. Цього добра вони для нас не шкодують, — каже він.

Вогонь у відповідь українські військовослужбовці відкривають лише в крайньому разі.

— Коли вже дуже дістають і шквальний обстріл великим калібром триває годину-півтори, то ми даємо відсіч, не порушуючи Мінських домовленостей. Щоб знали, що ми є на місці, — зауважує армієць Олександр.

Поки дехто з військовослужбовців відпочиває, сховавшись від палючого літнього сонця, ми разом із командиром рухаємося в повному бойовому спорядженні вздовж лінії траншей і мішків із піском. Він перевіряє чергову зміну й оцінює обстановку на кожному з бойових постів.

Десь за півтори години комвзводу застерігає, що незабаром тут буде гаряче, тому нам краще рухатися у зворотному напрямку. Тож, дивлячись, як військові на місцях починають поступово, як то кажуть, нарощувати свою боєготовність, а саме — заряджати автомати й кулемети, ми залишаємо позиції та їдемо додому. І забираємо із собою дуже приємні спогади про оборонців «найвищої точки нашої планети — «Евересту».

Євгеній СИЛКІН, «Народна армія»

Tags
Show More

Related Articles

Close